19. "Маю тобі довіряти..."

— Тут поблизу є якась водойма? — запитала я подругу, коли ми вже вийшли з корпусу. 

— Так, за академією є велике озеро, — кивнула Азура. — А що? Хіба Вогник не  вогняна істота? Якось нелогічно, що він біля води…

  — Не знаю, коли я торкнулася клітки, то побачила воду і біля неї якогось хлопця…

— Ну, значить, треба перевірити, — сказала Азура. — Але вже скоро відбій… Нас можуть не випустити. Треба поспішати. 

 — Показуй дорогу, — я міцно стикала в кишені колбочку, яку дала пані Мартіна. Було трохи страшно, якщо той Вогник такий здоровенний, ще й вогняний, як ми з ним впораємось?

— Треба використати те зілля. Правда, ми не запитали Мартіну, чи треба його влити йому в рота, чи просто полити ним… — замислено промовила подруга.

 — Вона сказала: “Якщо Вогник з’їсть це…” — пригадала я. — Значить, треба якось залити йому в рота. Але як? І до чого тут той хлопець, якого я бачила у видінні?

— Може, той хлопець знайшов Вогника? — припустила Азура. — Він був в формі академії? Чи ні? Може, ти бачила розпізнавальні знаки факультету?

— Був у формі, а знак я точно не роздивилася, бо видіння зникло надто швидко… Здається, нашивка була червоною…

— Червоні — це бойовий факультет. Але і у бойових магів розпізнавальні елементи червоні, хоча вони з магів… — Азура зітхнула. 

— Ну ходімо, там на місці розберемося, — сказала я. 

Азура кивнула. 

Коли ми підійшли до озера, то справді побачили там якогось темноволосого хлопця. Я підбігла, вірніше, прикульгала до нього. 

 — Привіт, а ти не бачив тут саламандру на ім’я Вогник? 

— Але хіба саламандри люблять воду? Чому ви шукаєте її тут? — здивувався він. 

 — Просто у мене було видіння, коли я торкнулася його клітки. Я побачила це озеро і тебе, значить, ти якось пов’язаний з Вогником! 

— Я не знаю ніякого вогника!— вигукнув хлопець. 

— Марісе, дивись, там щось світиться! — Азура тикнула пальцем на той бік озера, там дійсно ніби горіло якесь полумʼя. 

 — Ой, це, мабуть, Вогник, ходімо туди! 

Ми з Азурою пішли в тому напрямку, а хлопець пішов за нами. Коли підійшли ближче, то я вражено ахнула. Побачила на березі клітку, прикриту якоюсь тканиною, але крізь неї пробивалося світло. 

 — Це він, Вогник, треба йому дати зілля, щоб він  заснув, — я дістала з кишені колбочку.

— Але як ми понесемо його, він величезний… — Азура дивилась на двометрового в довжину Вогника, який в цю мить також помітив нас і раптом розкрив пащу.

З пащі виринув вогонь, Азура встигла зреагувати і відштовхнула мене, щоб полумʼя не охопило мене. 

 — Як йому згодувати те зілля? — я мало не плакала. — Не бачити нам печатки…

— Кинути в пащу? Він все ще в клітці, він не зможе вийти до нас. Але треба підібратись ближче… А той вогонь явно небезпечний. Хоча… Ми ж біля води, може, його можна трохи остудити? Якщо ми поллємо його водою, можливо, якусь мить він не зможе спалахувати. 

— А це йому не зашкодить?

— Не знаю, — вона зітхнула. — Може, спробуєш отримати передбачення, що нам робити? У тебе ж вийшло знайти його…

Я заплющила очі і спробувала зосередитися, але в мене нічого не вийшло. 

— Ну що робити? — я мало не плакала. 

— Візьміть велику палицю, прив’яжіть до кінця її те зілля і згодуйте йому, — раптом подав голос хлопець. — Або давайте я сам, бо з вас толку мало! 

— Ну спробуй, — Азура насупилась. — Хоча, це не так просто, як тобі здається, — Марісе, що думаєш, дамо йому зілля? Воно ж в нас тільки одне…

 — Ну думайте, але знайте, що якщо ви поллєте юну саламандру водою — вона може загинути, — насупився хлопець. — І тоді ви не тільки печатку не отримаєте, а можете взагалі з Академії вилетіти! 

— Марісе, вирішуй, це ти бачила те передбачення, — сказала Азура. — Я довіряю твоєму чуттю. 

 — Раз я побачила тебе, значить маю тобі довіряти, — я простягнула хлопцеві колбочку. — Тільки обережніше, будь ласка…