18. Знайти Вогника

— Так, і де там та алхімія взагалі проходить, — Азура розкрила карту, яку нам видали ще в перший день в гуртожитку. — О, дивись, треба йти в підвал! Мінус перший поверх! 

—  Ага, цікаво, — я уявила собі підземелля, де стоїть багато різних баночок і скляночок з невідомими речовинами.  — Може, пані Мартіна не задаватиме нам якихось нелегких завдань, а прямо одразу поставить печатку…

— Не думаю, — Азура похитала головою. — До речі, а завдання професора Каєна було складним? Знаю, тобі сказали не казати, що це було за завдання, але у мене на одну печатку менше, тож я думала, може піти до нього…

— Я можу його попросити, віін тобі поставить, — сказала я. 

— Ви з ним що, були знайомі до академії? — запитала вона, зазирнувши мені в очі. — У нього до тебе явно якесь особливе ставлення. 

— Це він мені надіслав запрошення, — відповіла я, оминаючи тему істинної пари. — Ну, мабуть, дізнався про мій дар і запросив. Але до цього балу я з ним не була знайома! Та я взагалі не знала, що існує така академія!

— Ну, тепер ти знаєш, — вона усміхнулась. Ми якраз дійшли до масивних чорних дверей, це, певно, і було те саме підземелля. — Схоже, ми прийшли, але тут якась недружелюбна атмосфера. 

І дійсно, тут було доволі моторошно. Темно, волого, тільки свічки освітлювали коридор. 

— Бр-р-р, в мене аж нога ще дужче розболілася, — протягнула я. — І морозити почало…

— Треба постукати, — Азура підійшла до масивних дверей і швидко, поки не передумала, постукала в них. 

Але нам ніхто не відповів.

Я штовхнула двері, і вони зі скрипом відчинилися. Ми несміливо увійшли досередини. 

Навколо пахло якимись травами і чомусь ліками. Всюди стояли якісь полички з настоянками різних кольорів, вони виглядали як справжні зілля. Також тут були якісь каменючки, сипучі штуки та трави. І все це вистроїлось в ряд в коридорчику, а ліворуч та праворуч також було по одних дверях.

Рапттом з-за лівої з них ми почули гучний хлопок*, ніби щось невелике вибухнуло. Я мало не підстрибнула на місці. 

— Думаю, нам туди! — сказала Азура і потягла мене до тих дверей. Щойно ми зазирнули в них, то побачили жінку перед купою пробірок і колбочок. Вся кімната була в якомусь зеленому димі, а вона обмахувався віялом, прибираючи дим від свого обличчя.

— Схоже, екстракту жабʼячих лапок було забагато… —  пробурмотіла. І тільки тоді помітила нас і поглянула в наш бік. — А чого це першачки ходять по підземеллях вночі?

 — Нам порадила до вас зайти пані Меліса, — сказала я, вражено роздивляючись навколо. 

— Ого, рідко першачки не бояться піти сюди, поважаю, — вона усміхнулась. — Значить, ви хочете печатку?

 — Так, — сказали ми з Азурою в один голос. 

— Мій Вогник втік з клітки зранку, от вже непосида… Якщо знайдете його, я, так і бути, поставлю вам печатку, — сказала пані Мартіна.

 — А хто це такий? — здивовано запитала я

— Це моя саламандра. Він ще зовсім юний, я переживаю, щоб не зголоднів. Вони коли ростуть, їдять дуже багато. А деякі зілля, якщо їх готувати на вогні від саламандри, виходять просто приголомшливими! — захоплено сказала Мартіна.

 — Де його шукати? — спитала Азура. — Ми знайдемо, от тільки чи захоче він з нами піти?

— Ну, я дам вам дещо, що допоможе, — Мартіна підійшла до одного зі стелажів і взяла з нього колбочку і потім простягнула мені. — Якщо Вогник зʼїсть це, то вогонь погасне і він засне. 

 — Добре, — я взяла колбочку і поклала в кишеню. — Можна мені торкнутися його клітки?

— Так, без проблем, — Мартіна підійшла до кута кімнати і ми побачили доволі велику клітку, десь три метри на два. Тобто, невже Вогник був таким великим, десь як людина, хіба Мартіна не сказала, що він ще юний? — От його клітка. 

 — Ого, — прошепотіла я Азурі на вухо. — Я-то думала, що це маленька тваринка, як кіт чи собачка..

Я приклала долоні до клітки і заплющила очі. Раптом побачила картинку, яка одразу й зникла. Але встигла роздивитися, що там була вода — озеро, чи ставок. 

Я поглянула на Азуру:

 — Здається, я знаю, де його шукати!