14. Перше випробування

Я нічого не зрозуміла — який турнір, які печатки? Поглянула на професора Каена в очікуванні, що він мені пояснить. що я маю робити. 

— О, вони вже почали, — сказав Каен. — Діставай якийсь зошит. Але дивись, щоб в тебе не вкрали його потім. Постав на один аркуш три печатки від викладачів. Можеш також піти до вашого куратора, думаю, вона також дасть всім своїм студентам печатки доволі просто. А коли візьмеш дві печатки, спробуй отримати видіння щодо третьої, торкнувшись аркушу з цими двома.

 — Хм, — я почала ритися в сумці в пошуках зошита. Добре, що Азура поділилася зі мною своїми речами. 

— До речі, як у тебе з одягом і таким іншим? — запитав він, ставлячи печатку на одному з аркушів. — Вам видали форму, але цього може недостатньо, є щось, чого тобі не вистачає? 

Я відчула, що червонію. Не скажу ж я йому, що мені не вистачає білизни.

Він усміхнувся, ніби прочитав мої думки. 

— Що ще, крім білизни? Твій розмір я знаю… Це було легко визначити. І ні, я не можу завжди читати твої думки, тільки коли ти думаєш надто голосно, з сильними емоціями, — одразу додав він. 

От халепа, він ще й думки читає… Цікаво, чи прочитав ті, у яких я думала, що він дуже симпатичний…

— Може, ще якесь взуття, — швидко сказала я, щоб перебити хід думок, який подався явно не в той бік. — Бо туфлі Азури мені дещо великуваті…

— Тридцять шостий? — перепитав він. 

 — Ага, — я вражено кивнула.  — Це ви теж із моїх думок дізналися?

— Ні, — він похитав головою. — це візуально. Ти дуже тендітна, я був впевнений на девʼяносто девʼять відсотків, що в тебе тридцять шостий. Думки всі підряд читати не можу. Тільки яскраві, ті, в яких багато твоїх емоцій. 

  — Отже, мені треба самій відчути, до якого викладача підійти за третьою печаткою? А якщо я не вгадаю, мене виженуть? 

— Ні, це турнір. Він не обовʼязковий, — сказав Каен. — Але він може допомогти тобі розвинути здібності. 

 — Ех, — я не могла приховати розчарування. Дуже хотілося повернутися додому, але схоже, що так просто мені звідси не вибратись. — А ви казали, що я можу написати батькам…

— Так, можеш написати, — він кивнув. — Звідси можна писати листи.  Сподіваюсь, ти не збираєшся просити їх забрати тебе? Тобі буде корисно розвинути свої здібності, Марісе.

 — А що буде потім, якщо я їх розвину? — тихо запитала я, дивлячись у його очі. Вони були темні і якісь загадкові, немов усередині них було ціле зоряне небо. 

— Якщо ти розвинеш, то зможеш бачити майбутнє "на замовлення", про будь-кого. Уяви, як це можна використати. Ти зможеш допомагати людям, наприклад. Попереджувати катастрофи, як з тими цукерками. Ти ж тоді врятувала того хлопця. 

— А якщо ці мої здібності захочуть використовувати? Наприклад, політики чи бізнесмени? Чи зможу я бути вільною, як зараз?

— Ну, ти ж не будеш світити ними перед не магами, — він знизав плечима. — Але так, ризик є завжди. І ти можеш не розвивати їх, якщо не хочеш. 

 — Але мені хочеться допомагати людям, — раптом вирвалось у мене. — Це дуже приємно, знати, що я когось можу врятувати. Мабуть, я все ж буду розвивати ці здібності. А батькам напишу, що. наприклад. поїхала за кордон по студентському обміну. От тільки з мого універу не почнуть мене шукати? І чи не виключать мене за прогули? 

— Можна перевести тебе на заочне, — сказав Каен. — Якщо хочеш, я це організую. 

 — Так, я була б вдячна. Ви дуже допомагаєте мені, — я усміхнулась. 

Він простягнув до мене долоню і погладив по голові, як дитину. Дивився на мене замислено, його погляд ковзнув по шиї. 

 — Я буду старатися, щоб не підвести вас… — почала я і раптом відчула знайоме поколювання в кінчиках пальців. Схопила ручку і зошит, який ще не встигла заховати, і моя рука ніби сама почала виводити літери, а мені залишалося тільки дивитися на рядки, які з’являлися на папері. Професор Каен теж уважно спостерігав за мною…