10. "Псевдопровидиця?"

Азура наздогнала мене вже в коридорі:

— Марісе, куди ти побігла? Засмутилась, так? — запитала вона. 

 — Вони вважають мене якоюсь дурепою, — зітхнула я. 

— Просто дивно, що в твоєму віці ти не розвинула ментальний дар. Хоча, я не краща за тебе… Я хоч і намагалась пробудити дар, але все, що вийшло, це оте літання…

 — Можливо, ти розвивала щось інше, а те, що мала насправді, — припустила я. 

— Я хотіла розвинути батьків дар, але так, він так і не проявився, місяць не діє, я не перетворююсь, — зітхнула Азура. 

 — Може, в тебе материн дар? — запитала я. — Вона часом не літає?

— Ні… Не хочу материн дар! — вона мало не заплакала. — Вона повітруля… І літає. 

 — Хіба це погано? Я б теж хотіла вміти літати, — замріяно сказала я. — Але в мене лише ці дурні вірші. в які ніхто не вірить…

— Але вона слабка фізично,  — Азура зітхнула. — У мене навіть імʼя перевертня. Я не хочу мати ту силу… 

 — Я думаю, що ми не можемо вибирати, яка сила нам дістанеться, — я зітхнула. — Це як лотерея. Бо інакше всі б обрали якісь круті здібності, але уяви, що навколо одні силовики, а менталістів немає зовсім? Певно, буде дисбаланс…

— Так, я розумію… Я підозрювала, ще з дванадцяти, коли більшість перевертнів вперше обертаються… Я тоді так і не обернулась, — вона сумно поглянула на мене. 

 — А може, коли ти почнеш вчитися, у тебе вийде обернутися. і ти матимеш одразу два дари, — захотіла підтримати її я. 

— Подвійний дар — дуже велика рідкість, але таке буває, — Азура кивнула. — Ти правда думаєш, що це можливо? А може, ти спробуєш створити передбачення про мене? Про те, як мені пробудити цю силу? — вона з надією поглянула на мене. 

 — Ти ж бачиш, я поки що не можу створювати передбачення “на замовлення”, — сумно сказала я. — Але я буду тренуватися і обов’язково розвину свій дар. І тоді, сподіваюся, зможу створити передбачення про тебе. А поки що, може тобі розпитати когось із викладачів? Може, вони щось порадять? 

— Добре, я так і зроблю, дякую тобі Марісе, — вона усміхнулась…

***

Наступні дві пари були присвячені саме індивідуальним заняттям. До нас в аудиторію зайшла жінка, яку ми бачили на вході в гуртожиток, вона відрекомендувалася як Меліса. 

— Вітаю, дівчата і хлопці, ми з вами вже бачились в гуртожитку. Сьогодні ми з вами розпочнемо роботу над розвитком вашого особистого ментального дару.  Але я хочу, щоб ви пересіли. Кожна парта, той, хто сидить ліворуч, має пересісти на парту вперед, — заявила вона. 

Я сиділа праворуч, тож залишилась на місці, а от Азурі довелось пересісти. А до мене підсів той самий високий блондин, який після першої пари глузував з мене і через якого на мене все ще дивились насмішкувато. 

— О, псевдопровидице, привіт, — він усміхнувся. 

 — Привіт, — сказала я не дуже люб’язно. Ще пам’ятала, як він сміявся з мене при всіх наших одногрупниках.  — Я б на твоєму місці все ж була б сьогодні обережна…

— Я не вірю в твої здібності, пробач, — він знизав плечима і дістав з рюкзаку подарункову коробочку у формі сердечка, розвʼязав стрічку і відкрив її, простягнув мені. — Хочеш цукерку? 

 — Ні, дякую, — я демонстративно відвернулася. 

— Дарма, це дорога серія, елітна, — він витягнув одну цукерку. — Мені фанатка якась підклала, — він закинув цукерку до рота і почав її жувати аж раптом схопився за горло і почав кашляти, а його обличчя почервоніло…