9. Мені не вірять...

Дивилася на нього схвильовано, очікуючи, що він розсміється. Всі тут усе знають, одна я ніби з іншого світу і іноді відчувала себе дурепою…

— На це дійсно є причина, — відповів Каен, підходячи ближче і нахиляючись до мого вуха: — Але деякі відповіді я не можу дати тобі зараз, Марісе, — моє імʼя він прошепотів і було в цьому шепоті щось таке інтимне, що моєю шкірою пішли мурахи. 

— Зрозуміло, — трохи розчаровано промовила я. — Тоді піду попереджу всіх, хто програв…

— Постій так трохи, — він шумно видихнув повітря десь біля моєї шиї. — Якщо даси мені зробити дещо, я зможу дати тобі підказку…

 — Що саме… зробити? — моє серце забилося ще швидше.

— Залишити мітку тут, — він торкнувся кічиками пальців моєї шиї. 

— Яку мітку? — я чомусь подумала про якесь татуювання і мені стало страшнувато. — Я не розумію…

— Ти вже цілувалась з хлопцями? — він все ще торкався моєї шкіри і я відчувала якесь хвилювання від цього його дотику.

 — Ну, пару разів було, —  прошепотіла я, ніби загіпнотизована його поглядом. 

— Мітка може бути поставлена тут, — його пальці ледь ковзнули по моїй шиї. — Це буде як поцілунок. 

 — І що це буде значити?  — я вже втомилася вважати тут усіх ненормальними. Подумала, що може, це, навпаки, я з’їхала з глузду, адже всі тут знали усі ці правила і звичаї, лише мені не було нічого зрозуміло. 

— Це буде магічною звʼязкою між мною і тобою, більше скажу тільки після того, як ми зробимо це, — його подих був так близько до шкіри, що, здається я майже відчувала цей поцілунок, хоч він ще і не торкався мене. 

 — А це не боляче? — запитала я. 

— Буде приємно, має бути, — він ковтнув слину. 

 — Мабуть, я піду, — мені раптом стало страшно. Може, він якийсь збоченець? —  Треба ж попередити студентів про небезпеку…

— Добре, — він відвів погляд і відсторонився від мене. — Іди, Марісе. Але будь обережна.

 — Добре, буду обережна. — я відчинила двері і швидко вийшла з аудиторії. Відчувала себе якось дивно  — одночасно мною заволоділо і піднесення, і якийсь смуток. Але сказала собі, що маю врятувати своїх однокурсників від неприємнорстей, тож немає часу для рефлексії. 

Я відчинила двері нашої аудиторії і тут же побачила Азуру.

 — Чому ти так довго?  — вона невдоволено дивилася на мене. — Що він тобі сказав?

Про мітку я не могла їй признатися, мені було соромно, здавалося, що це щось неправильне. Тому я сказала лише половину правди про нашу з професором Каеном розмову:

 — Він сказав. що я маю попередити всіх, хто сьогодні програє. Ти бачила, хто програв? Треба їх зібрати докупи! 

— Так, бачила, — кивнула вона. — Але… Думаєш, ти зможеш щось зробити? Програвших було аж девʼять… І ще була одна нічия. А, до речі, ти ж теж програла нашому викладачу! 

 — О, хм, — я кивнула. — Значить, нам треба зібрати цих дев’ятьох людей, запросимо їх у якусь аудиторію, де більше нікого не буде, і я про все розповім…

***

Азура взяла на себе роль переговорниці, вона підходила по черзі до всіх дівчат і хлопців і запрошувала їх зайти в сусідню аудиторію, але не пояснювала, в чому справа. Дехто бурчав, що це якісь дурниці, дехто допитувався, що від них треба, але зрештою всі були в зборі. Крім нас із Азурою тут було п’ятеро дівчат і четверо хлопців. 

— То що там таке? — запитав один із хлопців. Він був високим блондином, у нього у вусі була якась маленька сережка. 

 — Я маю вас попередити, — трохи хвилюючись, почала я. — Сьогодні я отримала передбачення, що на всіх, хто програв у цьому випробуванні, чигає небезпека! Вам треба бути обережними, не ходити нікуди, уникати контакту з підозрілими людьми і тому подібне…

— Що це за передбачення таке нечітке, що ти навіть не знаєш, хто під ударом? — хмикнув той самий високий блондин. — Ти взагалі тренувала свій дар? 

 — Не тренувала, — сердито глянула на нього я. — То це замість подяки за попередження ви ще й будете  невдоволені? 

— Якщо не тренувала, то ти не можеш бути впевнена, — він знизав плечима. — Як менталістка, ти маєш це розуміти. Не відбирай наш час. 

 — Ну, якщо з тобою щось трапиться. вважай, що ти був попереджений, — сказала я. — Не затримуватиму вас більше…

— Дякую, що дозволила піти, — хмикнув він. — Вам теж раджу не слухати це все. Людина з ненатренованим даром  —  як зламаний годинник, що показує правильний час лише двічі на добу. 

Дівчата і хлопці засміялися, вони хіба що пальцями на мене не показували. Я відчула, що червонію. Хотілося щось сказати на своє виправдання, але де гарантія, що той гострослов знову не почне кепкувати з мене?

Я повернулась і вийшла з аудиторії…