6. Починаю обживатися

Коли я зайшла до будиночка, то побачила в ньому десь дівчат пʼятнадцять, які з цікавістю роззирались навколо. І тільки  одна з них стояла осторонь і виглядала невдоволеною. Це була та сама дівчина, яка стояла в черзі переді мною і хотіла на факультет "силовиків", чи як їх там…

 Щойно я підійшла до групи, то помітила, що з гвинтових сходів до нас спускається якась дуже висока і струнка жінка-блондинка з худим і блідим обличчям і в довгій темно-зеленій сукні. 

— Так, схоже, всі новенькі в зборі. Ви всі житимете на другому поверсі по двоє людей у кімнаті. На  дверях кожної кімнати вже написані імена, тож давайте піднімемось нагору! 

Ми пройшли нагору. Тут був великий коридор, у який виходило десь десять різних дверей. На кожних були таблички з іменами. Я пішла коридором, поки не побачила на одних дверях свій нік. 

Тут же до мене підійшла та невдоволена і насупилась:

— Це що, я буду жити з тобою? Тією, хто взагалі не в курсі, що тут і як? Чи ти все ж прикидаєшся? — перепитала вона з підозрою. 

 — Навіщо мені прикидатися? — буркнула я. — Слухай, а ти знаєш того мужика в чорному одязі? Хто він такий?

— О, невже ти про професора Каена? Він дуже гарячий, скажи? — вона усмхінулась. — Загадковий такий і здається дуже багатий, ну, судячи з його артефактів. 

 — Професор? — не повірила я. — Ніколи б не подумала, що він науковець. Скоріше на бандита схожий! 

— Так, він викладатиме декілька спеціальностей…. 

 — А в тебе справді батьки — нечиста сила, чи ти просто жартувала? — не стрималась я. 

— Тато перевертень, мама — повітруля, — вона зітхнула. — Я так хотіла на факультет сили… Але мої здібності перевертня до сих пір не проявились. Може, і не проявляться…

 — Він реально перетворюється на вовка? — у мене аж очі полізли на лоба, коли я це уявила. 

— Так, і це дуже круто! Він дуже сильний, він альфа зграї… І я маю теж бути сильною! — сказала вона. 

 — Але ти ні в кого не перетворюєшся? — про всяк випадок уточнила я. Ще не вистачало, щоб мене покусала якась тварина, якою стане сусідка по кімнаті.

— Поки що ні, — вона насупилась. 

 — То, мабуть, тому тебе в силовики не взяли, — знизала плечима я.  — Я так зрозуміла, хто нічого особливого не вміє, тих і відправляють у менталісти…

— Так, — вона зітхнула. — Так воно і є…

***

Після вечері я так втомилась, що одразу заснула. А коли зранку почула крик якоїсь пташки, аж стрепенулася. Розплющила очі і перевела погляд на мою сусідку по кімнаті, аж раптом побачила, що вона ніби висіла в повітрі в лежачому положенні, а ковдра просто звисала з неї і теліпалася в повітрі.

Я протерла очі, спершу  подумала, що це продовжується якийсь чудернацький  сон, але потім зрозуміла, що це відбувається насправді. 

 — Азуро! — тихо покликала я. — Прокидайся! 

— Га? — раптом вигукнула вона і як бахнулась вниз… прямо на підлогу. — Ай! Боляче, якого біса?! Це ти зачарувала мене?

 — Я нічого не робила, ти сама це… літала! — заперечила я. — А казала, що ніякий дар у тебе не проявився! 

— Ні, не може бути, — сказала вона з підозрою. 

 — Шкода, що мій телефон розрядився, а то б я тебе сфотографувала, — сказала яю. — В тебе зарядки немає? Я зовсім без речей, це капець як незручно? Може, десь є магазин, щоб хоч піжаму і капці купити? Доки я той паперовий лист напишу, та він до батьків дійде…

— А тут же не працює техніка, — сказала вона. 

 — Справді? От халепа, я без телефону як без рук, — засмутилась я. — І блог мій без мене занепаде, підписники повтікають… Що мені, листи їм писати і з голубами відправляти? 

— Я чула, що інтернет є у викладацьких будиночках, — сказала вона. — Моя двоюрідна сестра казала, вона вчиться на іншому факультеті, на силі, вона на рік старша. Але туди нікого не пускають, тільки викладачів. 

 — Ага, ну це вже обнадіює… — сказала я.