4. Трохи філософських роздумів і велетенський кажан

— Квіткова, куди пішла?! — почула за спиною чоловічий голос і чомусь по тілу одразу побігли мурахи. 

Обернулась і побачила чорноволосого чоловіка в чорній атласній сорочці і чорних штанях. Ніздрі одразу заполонив аромат булочок, той самий, який я відчула ще тоді, коли отримала лист. Рот наровнився слиною. 

— А звідки ви знаєте моє прізвище? — промовила я, причому страху зовсім не відчувала, тільки цікавість. Хоча по ідеї опинившись у лісі з незнайомцем, мала б злякатися…

— Марина ака Марісе Квіткова, — він зробив крок до мене. — Вісімнадцять років, — ще крок і між нами залишалось буквально пʼятдесят сантиметрів. — Менталістка з рідкісною здібністю передбачення, — останній крок і тепер між нами не було і одного кроку. Аромат випічки заполонив всі мої рецептори, серце забилось частіше, все навколо нього почало ніби розпливатися. Але його я бачила і відчувала аж надто чітко. — Куди ти зібралась? — шепіт на вухо. 

 — Додому, — пробурмотіла я. — Мені вже пора…

Втім, мій голос звучав невпевнено, ніби я сама собі не вірила. 

Він шумно вдихнув повітря біля моєї шиї і я аж здригнулася.

— «Трисвіт» стане твоїм домом на цей рік, — сказав неголосно, його дихання обпалювало шию. — Будь хорошою, слухняною і вдячною дівчинкою, бо неслухняних тут карають. 

 — Мене що, викрали? — я злякалася, зразу в голові пронеслися всі історії про секс-рабство…

— У тебе є дар, тому ти тут, — продовжив він. — Твої вірші. Ти хіба не помічала, що події з них аж надто часто збуваються? 

— Помічала, — мені чомусь стало холодно. — Але я більше не буду їх писати. Тільки відпустіть! Обіцяю нічого більше не передбачувати! 

— Ти тремтиш… — він відсторонився від мене. — Клятий запах… — сказав впівголоса. — Повертайся до академії, Марісе. Тебе навчать користуватися твоєю силою, це піде тобі на користь. 

— У мене немає ніякої сили! — я розуміла, що скоріше за все це якась секта, в цей підозрілий тип — якийсь її ватажок. — Ви мене з кимось сплутали!  Я блогерка, і мене сюди запросили, щоб я про ваш чортів бал написала! 

— Ти хіба не помітила, що вже навіть не в Києві? — він нахабно усміхнувся. — Я думав, ти розумніша, Марісе. Але, видно, білявки розумними все ж не бувають.

— А де я? — сполохано озирнулася навкруги. — Це вже не смішно! Я заявляю в поліцію! 

Дістала з сумочки мобільник і приготувалася набрати “102”.

— Ну, удачі в спробах, — він, здається, сміявся з мене, бо кутики його губ ледь смикнулись в посмішку. — Тільки тут інтернет не працює. Мережу не зловити.

І справді мережі не було, але як так могло бути? Звідки взявся цей ліс? І хто цей тип?

 — Там дівчина говорила про якихось вовкулак, магів, — я ковтнула слину. — Це що, психушка якась? Свято осіннього рівнодення у дурці, а ви Наполеон? 

— Деякі речі можуть здаватися неможливими, але вони цілком можливі…

Раптом він напружився і кинувся прямо на мене, поваливши нас обох на землю. Ще за мить я побачила, як прямо над нами пролетів величезний кажан. Він хотів вчепитись іклами в мою руку, але замість того впився в руку незнайомця, який знову мене прикрив собою. 

Незнайомець схопив кажана прямо за шию, і той почав пищати. Він стискав шию істоти так сильно, що мені здалось, вона зараз помре. 

Я злякано дивилася на цю сцену, не в змозі вимовити й слова. А потім вигукнула:

 — Не вбивайте його! 

Його долоня ніби за командою відпустила істоту, та миттєво зменшилась до розміру маленького кажанчика і полетіла геть. А незнайомець якусь мить виглядав здивовано, та це здивування майже одразу перетворилося на роздратування:

— Якого біса, Марісе? Я мав його вбити!…