1. Лист, що пахне булочками

Коли мене запитують, що найважче у веденні блогу, я відповідаю — придумати перше речення. Бо це справді так, адже читачі бачать перші рядки і вирішують, чи читати далі. Або, якщо дивляться відео, вирішують, перегорнути далі чи продовжити слухати. 

Але того дня я не думала, з чого почати, бо до мене прийшло натхнення. Таке бувало зі мною з самого дитинства, коли я завмирала на мить, а потім хапала перший-ліпший аркуш паперу і починала строчити якісь дивні віршовані рядки. Батьки думали, що з мене виросте відома поетка. Але потім, коли виявилося, що я не можу писати вірші за своїм бажанням, а лише коли приходить натхнення, вони зрозуміли, що нічого путнього з цього не вийде. 

Найбільш дивним було те, що часом те, про що я писала вірші, збувалося в реалі. Про це часто сперечалися читачі в коментарях до мого блогу. Деякі вважали, що це просто збіг, а деякі, — що я якось хитро заднім числом редагую свої творіння, підставляючи туди інформацію про події, які вже відбулися. Завдяки цьому мій блог завжди був дуже популярним. Хоча в ньому були не лише вірші, а взагалі багато різного про моє життя. Але вірші користувалися найбільшою популярністю. 

От і зараз я відчула якесь дивне поколювання в кінчиках пальців, яке, безперечно свідчило про те, що треба шукати папір і авторучку. На телефоні чи ноуті вірші писати не виходило, я вже потім набирала їх з нашкрябаних на папері слів. Іноді мені навіть було трохи страшно — здавалося, що це пишу не я сама, а якась стороння сила водить моєю рукою. 

Свербіння в кінчиках пальців посилилося, я схопила ручку і приготувалася писати.

"Коли будеш обирати

Тобі варто правду знати:

Ворог другом може стати,

Та чи зможеш ти почати? 

Де добро зі злом зійдуться

Ваші душі теж сплетуться…"

Що б це могло означати? Про ворогів, їх у мене наче й не було, правда були конкуренти-блогерки, може з кимось із них варто зробити колабу? Хм…

Поки я дивилася на написані рядки, до кімнати зазирнула мама. Вони з батьком приїхали, як вона висловлювалася “навести лад” у моїй маленькій квартирці, яка залишилася нам від бабусі, і я поселилася тут, окремо від батьків, щоб почати самостійне життя. Та поки що мама з татом не вважали мене у мої вісімнадцять років самостійною, тож часом приїздили з перевірками. 

 — Марино, ти коли останній раз зазирала в поштову скриньку? — запитала мама заклопотано. 

 — А навіщо туди зазирати? — відповіла я, все ще в думках розбираючи свій вірш. — Пресу я не передплачую, комунальні плачу в додатку…

— Марино, як так можна! — вона поклала переді мною листи. — Давай переглянь пошту! Соромно, ну правда! Ти взагалі бачила свою кухню…. Там теж такий жах! 

 — Що за пошта?  — я підозріло поглянула на конверт. — Може, це покійній бабусі якась подруга написала? Я з усіма друзями в інтернеті листуюся! 

— Тут написано "Для Марісе", — прочитала вона, примружившись. — Що ще за "Марісе"?

 — Тоді це мені, — я взяла лист у руку.  — Це мій нік, ну, ім’я, під яким я блог веду…

Конверт здався мені дивно теплим, немов довгий час лежав на сонці. 

 — Може, якийсь фанат написав… Але звідки йому чи їй знати мою адресу? — розмірковувала я вголос. 

— Боже, а раптом до тебе причепився якийсь псих неадекватний? — мама широко розплющила очі. — Я бачила таке розслідування, там маніяк заманював молодих дівчат листами-зізнаннями в коханні!

Мама обожнювала усілякі телепередачі та ролики з ютубу на теми трукрайму. 

— Ну, тоді я їх викину, — сказала я, щоб заспокоїти її. — Відправлю до кошика. А зараз я маю ще попрацювати, — з цими словами я згребла конверти в кошик для сміття і поглянула на маму, очікуючи, поки вона вийде. 

— Добре, піду ще помию тобі ванну, там, здається, вже починає зʼявлятись пліснява… А бабуся дуже любила чистоту! Ти вбиваєш її квартиру! 

 — Мам, не починай, — я закотила очі. — Якщо десь і з’явилася якась цятка, це не смертельно. Але можеш помити, щоб заспокоїтися. Все, мені треба викласти вірш! 

Вона тільки головою похитала, вкладаючи у цей жест все, що думає про мій блог і про мене. Але вийшла і зачинила за собою двері. 

Я тут же підсунула до себе кошик для сміття і діставши звідти конверт, відкрила його. Подумала, що з цього можна зробити цікавий ролик. Але спершу прочитаю, що там.

У конверті був один аркуш білого як сніг паперу. На ньому було написано від руки красивим каліграфічним почерком ( і, здається, не авторучкою, а справжнім чорнилом):

“Шановна пані Марісе, запрошуємо вас на бал, присвячений початку навчального року в Академії Трисвіт, що відбудеться  22 вересня за адресою…”

Я гадки не мала, що це за навчальний заклад, вперше чула цю назву. Але зараз було багато різних приватних вишів, тож певно, це якийсь із них, і вони хочуть співпрацювати зі мною. Ще й так оригінально все продумали, молодці! Більшість замовників не стали б морочити голову, а просто написали б у месенджер чи на електронку. А тут справжній лист, ще й від руки написаний, і  від нього пахло чимось приємним, наче свіжою випічкою. Я вдихнула цей аромат і подумала, що ніби десь уже його чула, якісь приємні спогади він у мені пробуджував…