Розділ 16. Ворожі сили

---------- 1 ----------

Навчання тривало до пізньої ночі. Символи, які мама залишила на аркушах, світилися в моїй пам’яті навіть тоді, коли ми вже виходили з вітальні.

Я відчувала втому, але разом із нею — дивну впевненість. Ніби вперше хтось не просто сказав що з нами відбувається, а навчив як із цим жити.

Еван не відпускав моєї руки аж до дверей.

Ашер мовчав — надто мовчав для себе.

Нора хмурилась, ніби намагаючись скласти пазл, у якому бракувало кількох деталей.

І саме тоді, коли здавалося, що найгірше — позаду, повітря змінилося.

Не різко.

Повільно.

Непомітно — але я це відчула.

Туман.

Чужий.

Я зупинилася першою.

— Ви це… — почала я, але не встигла закінчити.

Еван теж напружився. Його пальці стиснули мою долоню сильніше, ніж зазвичай. — Відчуваю, — тихо сказав він. — Це не ти. І не Тінь.

— Це гірше, — пробурмотів Ашер, озираючись. — Це… люди.

Ми вийшли на подвір’я, і холодний нічний вітер ударив у лице. Ліхтарі мерехтіли, ніби вагаючись, чи варто світити далі.

І тоді я побачила їх.

Спочатку — силуети.

Потім — обличчя.

Троє.

Ні, четверо.

Вони стояли надто спокійно, надто впевнено, ніби знали, що ми вийдемо саме зараз. Їхні погляди ковзали по нас оцінююче — без страху, без сумнівів.

— Пробуджені, — прошепотіла Нора. — І… не з нашого кола.

Одна з них — дівчина з темним волоссям і холодними сірими очима — усміхнулась. Не тепло. Не по-доброму.

Так усміхаються ті, хто вже вирішив результат гри.

— Отже, це ви, — сказала вона. — Нарешті.

— Ми знайомі? — сухо запитав Ашер, хоча я відчувала, як він напружений до межі.

— Ще ні, — відповів високий хлопець поруч із нею. — Але дуже скоро станемо. Коли туман вийде з-під контролю.

Моє серце пропустило удар. — Ви знаєте про туман, — сказала я.

Дівчина нахилила голову. — Ми знаємо набагато більше, ніж ти думаєш, Ліє.

Еван різко зробив крок уперед. — Не називай її так.

У повітрі щось клацнуло.

Ніби невидимий замок закрився.

— Спокійно, — сказала третя фігура, чоловік з втомленими очима. — Ми не прийшли битися. Поки що. — Ми прийшли попередити, — додала дівчина. — Сила, яку ви відкрили, не належить тільки вам. І якщо ви не навчитеся контролювати її швидше… інші це зроблять за вас.

Туман злегка заворушився десь між нами — тонкий, ледь помітний, але живий. Я відчула, як він тягнеться до мене… і водночас — до них.

— Вони теж можуть із ним взаємодіяти, — прошепотіла я.

Еван нахилився до мене: — Але не так, як ми.

Дівчина знову усміхнулась. — Побачимо.

Вони розвернулися й пішли, розчинившись у темряві так само тихо, як і з’явилися.

Але відчуття небезпеки залишилося.

— Мені це не подобається, — сказав Ашер. — Зовсім. — Це тільки початок, — відповіла Нора.

Я подивилась на Евана. — Вони повернуться.

Він кивнув. — І наступного разу — не тільки говорити.

Туман повільно осідав, але я знала: тепер у цієї історії з’явилися нові гравці.

І не всі вони грають за правилами.

---------- 2 ----------

Ми не встигли відійти далеко, коли повітря знову змінилося.

Цього разу — різко.

Я зупинилася, притиснувши долоню до грудей. Серце билося так, ніби намагалося попередити мене ще до того, як розум встиг усвідомити небезпеку.

— Він тут, — прошепотіла я.

— Один, — одразу відгукнувся Еван. — І не ховається.

Із тіні між деревами вийшов хлопець. Сам. Повільно, без жодної агресії — але кожен його крок ніби стискав простір навколо.

Він був трохи старший за нас. Темне волосся, зібране недбало, різкі риси обличчя, очі — бурштинові, уважні, надто живі. Він дивився так, ніби бачив не людей, а можливості.

— Мене звати Марек, — сказав він, зупинившись за кілька метрів. — І я не люблю, коли від мене тікають.

— Ми не тікали, — сухо відповів Ашер, зробивши пів кроку вперед. — Не втручайся, — тихо сказала Нора, не зводячи з Марека очей.

Марек усміхнувся. — Розумна дівчина.

Я відчула, як туман навколо нього рухається інакше, ніж біля нас. Він не слухався — він підкорювався. Ніби Марек не просив, а забирав.

— Ти керуєш ним силою, — сказала я. — А ти — емоціями, — відповів він. — І тому ти слабша, ніж думаєш.

Еван напружився поруч. Я не дивилась на нього, але знала: він відчуває те саме. Наш зв’язок пульсував — тихо, але впевнено.

— Не смій, — сказав він. Його голос був спокійний, але в ньому була сталь. — Вона не одна.

Марек перевів погляд на нього. Вперше — по-справжньому зацікавлено. — О, так ось ти який. Другий ключ.

Моє дихання збилося. — Що ти маєш на увазі?

— Те, що вас двоє — це не випадковість, — відповів він. — Але ви ще не розумієте, для чого.

Він зробив крок ближче — і туман рвонув уперед.

Світ ніби хитнувся. Я відчула, як сила намагається вирватися з-під контролю, як страх і гнів змішуються всередині.

— Ліє, — голос Евана був поруч, майже в мені. — Дивись на мене. Дихай зі мною.

Я схопила його руку.

І все стало на свої місця.

Туман навколо нас змінився. Він не нападав — він став щільним, захисним, ніби створюючи коло. Наші емоції злилися, і я більше не відчувала хаосу — лише ясність.

Марек зупинився різко. — Цікаво, — прошепотів він. — Ви вже ближче, ніж я думав.

Він напружився, спробував тиснути сильніше — але цього разу туман не піддався. Він відбився, мов хвиля об скелю.

Марек відступив на крок. В його очах спалахнуло щось нове. Не злість. Жадоба.

— Запам’ятайте, — сказав він тихо. — Я не ваш ворог. Поки що. — Але коли прийде час обирати… я не стану на бік слабших.