Розділ 15. Відкриття на кухні

---------- 1 ----------

Я йшла з Еваном, Норою і Ашерем через тихі вулиці нашого міста. Ліхтарі кидали довгі тіні на бруківку, а туман знову почав повільно закручуватися навколо, немов живий.

— Здається, він завжди нас переслідує, — усміхнулася я, намагаючись зняти напруження.

— А якщо він вирішить нас зараз похапати? — Ашер підморгнув, намагаючись жартувати, але очі його видавали тривогу.

— Тоді ми його навчимо манерам, — відповіла Нора, хитро посміхаючись. — Може, навіть змусимо вибачитися.

Я пирхнула, але сміх вийшов нервовий. Усередині все стискалося. Туман біля наших ніг реагував на кожен крок — трохи густішав, трохи розсіювався, немов слухав.

Еван ішов поруч мовчки. Його присутність заспокоювала. Я відчувала це не розумом — тілом. Наче наші кроки були в одному ритмі.

— Твій дім близько? — тихо спитав він.

— Ось він, — сказала я й зупинилася.

Мій будинок виглядав так само, як завжди: тепле світло у вікнах, знайомий ґанок, старі сходи, які трохи скрипіли. Але сьогодні все було інакше. Я знала: за цими дверима зміниться щось важливе.

Серце калатало, але разом із хвилюванням прийшла дивна впевненість. Ми вже не самі. Я більше не самотня у своїх страхах.

— Готові? — прошепотіла я, обертаючись до них.

— Завжди готові, — сказав Еван і стиснув мою руку. Його дотик був теплим і реальним, ніби якір.

— Ну, якщо що, я біля виходу, — буркнув Ашер. — На всяк випадок.

— Герой, — усміхнулася Нора й штовхнула його ліктем.

Я відчинила двері.

Нас одразу накрив запах вечері — аромат свіжого хліба, запеченої картоплі й чогось трав’яного. Домашнього. Рідного. Напруга трохи відпустила.

На кухні стояла мама. Вона обернулася до нас із теплою усмішкою, але я одразу помітила: в її очах була тривога. Та сама, яку я бачила в дзеркалі останні дні.

— Ти не одна, — сказала вона тихо, переводячи погляд з мене на моїх друзів… і на Евана.

Її погляд затримався на ньому довше, ніж на інших.

І в цю мить я зрозуміла: вона знає. Або принаймні здогадується.

Туман за дверима повільно осів, ніби чекав.

А ми зробили перший крок до правди, яка давно жила в цьому домі.

---------- 2 ----------

— Ліє, — мама поклала рушник на плече й підійшла ближче. — Я відчуваю, що ви щось знайшли.

Її голос був м’яким, але я чула в ньому напруження. Таке саме, як у мені. Я кивнула, стискаючи пальці. Слова застрягли в горлі.

Еван стояв поруч. Я відчувала його плече, його тепло — і це трохи заспокоювало. Нора з Ашерем трималися трохи осторонь, але їхні погляди були уважні, серйозніші, ніж зазвичай.

— Мамо, ми знайшли твої записи про Пробудження, — нарешті сказала я. Голос тремтів, і я не намагалася цього приховати. — І я… я не розумію всього.

Мама повільно видихнула, ніби чекала саме цих слів.

— Ходімо, — сказала вона й кивнула на стіл. — Сідаймо. Поясню все, що можу.

Ми сіли. Дерев’яні стільці тихо скрипнули, кухня наповнилася тишею, в якій чути було навіть тікання старого годинника. Мама швидко дістала з шухляди зошити, пожовклі аркуші, старі записи з дивними символами.

Її руки рухалися впевнено, але я помітила, як вони трохи тремтять.

— Твоє Пробудження, Ліє… — почала вона, дивлячись мені просто в очі, — не випадкове.

У грудях щось стиснулося.

— Твої сили і сила Евана пов’язані між собою, — вона перевела погляд на нього, і на мить у її очах промайнуло щось схоже на… полегшення. — Ви — ті, кого називають істинними.

У кімнаті стало ще тихіше.

— І що це означає? — Ашер нахилився вперед, спершися ліктями об стіл. — Що ми всі скоро потрапимо в халепу?

Я майже посміхнулася — типово для нього. Але мама лише сумно всміхнулася у відповідь.

— Ризик завжди буде, — сказала вона спокійно. — Але разом ви сильніші. Істинні не просто відчувають одне одного. Вони підсилюють, балансують, рятують.

Я відчула, як Еван трохи напружився. Наші пальці самі знайшли одне одного під столом.

— Ви можете навчитися контролювати туман, — продовжила мама, — захищати одне одного і місто. Але тільки якщо будете довіряти. Усім.

Нора нахилилася до мене й тихо сказала:

— Ну бачиш? Ми ж говорили — разом усе легше.

— Тобто… — я ледве чула власний голос. — Ти давно знала про все це?

Мама кивнула.

— Довго, — сказала вона чесно. — Я сподівалася, що тобі не доведеться через це проходити. Але настав час, щоб ти зрозуміла. І щоб я могла допомогти.

Я опустила погляд на записи. На слова, які колись налякали мене. Тепер вони вже не здавалися такими страшними.

Я підняла очі на Евана.

І вперше подумала: можливо, ми справді не випадкові.

Туман за вікном повільно згустився, немов прислухався до кожного слова.

А я відчула — це тільки початок.

---------- 3 ----------

Мама взяла чистий аркуш і поклала його посеред столу. Олівець у її руці рухався швидко й упевнено, залишаючи за собою лінії, кола, символи. Я завмерла.

Я вже бачила їх раніше.

У снах.

У тумані.

У старих записах.

— Туман реагує на емоції та синергію, — сказала мама, не відводячи погляду від аркуша. — Він живий. Він чує. Але слухняним він стає лише тоді, коли ви обоє дієте разом.