Розділ 14. Таємниця матері

---------- 1 ----------

Сховище під старим корпусом виглядало так, ніби про нього забули навмисно. Кам’яні стіни вбирали вологу, повітря пахло пилом і часом, а світло ліхтаря Лії ковзало по стелажах із потемнілими папками та коробками без підписів.

Вона не знала, що саме шукає. Лише відчуття — тихе, настирливе — тягнуло її сюди.

Лія зупинилася біля низького металевого столу. На ньому лежав тонкий зошит у темно-синій обкладинці. Без маркування. Без печаток.

Її серце здригнулося ще до того, як вона торкнулася його.

— Дурниці… — прошепотіла вона, але пальці вже відкривали першу сторінку.

Почерк був знайомий. Надто знайомий.

«Фаза друга Пробудження проходить нестабільно. Якщо зв’язок між носіями збережеться — наслідки можуть бути незворотні».

Лія сіла просто на холодну підлогу. Горло стиснулося.

— Це… не може бути…

Вона гортала сторінки швидше. Записи були датовані роками раніше — ще до її народження. Схеми, формули, замітки на полях. Ім’я повторювалося знову й знову.

Аріадна Вейл.

Її мати.

«Пробудження не є випадковим. Воно передається, але не кров’ю — зв’язком. Емоційним. Спорідненим».

Лія завмерла.

Перед очима спалахнули образи: перший дотик з Еваном, різкий імпульс сили, що прорвався крізь них обох, синхронність, яка не потребувала слів.

Вона дочитала ще один абзац.

«Якщо двоє з’єднані надто глибоко, Тінь реагує першою. Вона завжди йде за тими, хто може змінити баланс».

Лія відчула холод уздовж хребта.

— То це не випадково… — прошепотіла вона. — Ні я. Ні він.

Поруч — символ. Той самий, що Лія бачила у снах після Пробудження.

Двері сховища тихо рипнули.

— Ліє? — голос Евана був стриманий, але в ньому чулося занепокоєння. — Ти тут уже давно.

Вона підвела на нього погляд. В очах — шок, страх і щось нове. Усвідомлення.

— Еване… — сказала вона хрипко. — Моя мати знала. Про Пробудження. Про нас.

Він підійшов ближче, повільно, ніби боявся зруйнувати момент.

— «Нас» — це як?

Лія простягнула йому зошит.

— Як щось, що почалося задовго до нас. І що Тінь хоче знищити перш за все.

Еван перегорнув кілька сторінок. Його щелепи напружилися.

— Отже… ми не просто союзники, — тихо сказав він. — Ми — ціль.

Лія кивнула.

— І відповідь. Якщо встигнемо її зрозуміти.

Світло ліхтаря здригнулося, ніби реагуючи на її слова. Десь далеко, за межами сховища, Тінь ворухнулася.

А таємниця матері щойно стала їхньою спільною.

---------- 2 ----------

Я довго дивлюся на зошит, ніби він може зникнути, якщо кліпну. Пальці тремтять, і я стискаю обкладинку так сильно, що шкіра болить.

— Виходить… — голос зрадницьки ламається, — це все було заплановано. Моя сила. Твоя. Ми.

Я не договорюю. Бо «ми» зараз звучить страшніше за будь-яке слово.

Еван стоїть навпроти, сперся плечем об кам’яну стіну. Його погляд уважний, але спокійний — ніби він спеціально тримає себе таким, щоб я не розсипалася остаточно.

— Ліє, — тихо каже він. — Подивися на мене.

Я піднімаю очі не одразу. Боюся побачити в них те саме, що відчуваю сама: приреченість. Але бачу інше.

Впевненість.

— Твоя мати не писала про кінець, — продовжує він. — Вона писала про вибір.

Я нервово всміхаюся.

— Серйозно? Бо для мене це звучить як: «Вітаю, ви — головна мішень».

Еван робить крок ближче. Не різко. Обережно, ніби я крихка і можу тріснути від зайвого руху.

— Слухай, — каже він і торкається моєї руки. Тепло миттєво розливається під шкірою. — Тінь прийшла не тому, що ми слабкі. А тому, що ми небезпечні для неї.

Я ковтаю.

— Я не просила цього.

— Я теж, — усміхається він кутиком губ. — Але ось у чому річ: ти не одна в цій історії.

Я заплющую очі на секунду. Коли відкриваю — він усе ще тут. Реальний. Справжній.

— А якщо я не впораюся? — тихо питаю. — Якщо через мене хтось постраждає?

Еван хитає головою.

— Тоді я буду поруч. І ми впораємося разом.

Він стискає мою руку трохи сильніше.

— Ти вже сильніша, ніж думаєш. А ми… — він робить паузу, ніби підбирає правильне слово, — ми працюємо краще, коли не тікаємо одне від одного.

Між нами проходить ледь відчутний імпульс — знайомий, теплий. Синергія. Не вибухова, не небезпечна. Жива.

Я видихаю. Повільно. Вперше за довгий час.

— Тобто… ти не боїшся? — питаю.

Він дивиться мені просто в очі.

— Боюся, — чесно відповідає. — Але більше я боюся уявити, що ти пройдеш це сама.

У грудях щось відпускає. Не зникає повністю, але стає легшим.

Я киваю.

— Добре. Тоді разом.

Еван усміхається — вже по-справжньому.

— От бачиш. Це вже звучить як план.

І вперше з моменту, коли я прочитала мамині записи, страх більше не здається всесильним. Бо тепер між мною і Тінню стоїмо не лише я.

Стоїмо ми.

---------- 3 ----------

Нора з’являється першою. Вона мовчки бере один зі старих зошитів і сідає навпроти мене, підклавши ногу під себе. Світло лампи ковзає по її зосередженому обличчю — зараз у ній менше іронії, більше холодної аналітики.