Розділ 13. Перші тренування

---------- 1 ----------

Ми повернулися в ліс через день.

Не тому, що хотіли. А тому, що більше не могли робити вигляд, ніби звичайне життя ще можливе. Туман чекав нас — не агресивний, не холодний. Він стелився між деревами, ніби знав, навіщо ми прийшли.

— Отже, — Нора схрестила руки, — план простий. Ми тренуємось, але без героїзму.

— Шкода, — пробурмотів Ашер. — Я вже придумав драматичну смерть.

— Ти її не отримаєш, — відрізала вона.

Еван підійшов до мене, став навпроти. Між нами було кілька кроків, але я відчувала його так, ніби він стояв зовсім поруч.

— Почнемо з простого, — сказав він. — Не змушуй туман рухатися. Дозволь йому.

Я заплющила очі.

Дихання. Пульс. Тиша.

Туман відгукнувся не одразу — спершу вагався, потім ледь помітно закрутився навколо моїх пальців.

— Є, — тихо сказала Нора. — Вона його тримає.

— Не тримаю, — відповіла я, не відкриваючи очей. — Я слухаю.

Еван усміхнувся.

— Саме так.

Він зробив крок уперед, і туман між нами ущільнився, став світлішим. Я відчула зміну миттєво — ніби хтось підхопив мій ритм і підсилив його.

— Ви це бачите? — прошепотів Ашер.

Туман з’єднав нас тонкою лінією, майже ниткою.

— Це не випадково, — сказала Нора. — Вони… синхронні.

Я відкрила очі.

Еван дивився прямо на мене. Без слів, без жестів — але я знала, що він поруч не лише тілом.

— Спробуй відштовхнути, — м’яко сказав він.

Я вдихнула — і туман переді мною згустився, сформувавши хвилю. Вона не була агресивною, але чіткою, спрямованою.

— Контроль є, — оцінила Нора.

— А я? — озвався Ашер. — Я просто для моральної підтримки?

— Ти — наш сигнал тривоги, — відповіла вона. — І очі.

— Прекрасно, — він зітхнув. — Мріяв про це з дитинства.

Ми тренувалися довго. Я вчилася не втрачати себе в тумані, Еван — не брати на себе забагато. І з кожною хвилиною між нами ставало менше слів і більше розуміння.

Коли ми зупинилися, я була втомлена, але спокійна.

— Це працює, — сказала я.

Еван кивнув.

— Бо ми не поодинці.

Я глянула на друзів — на Нору, зосереджену й уважну, на Ашера, який намагався жартувати, але не ховав тривоги.

І вперше подумала:

можливо, ми справді маємо шанс.

---------- 2 ----------

Ми вирішили ускладнити вправу.

Це була моя ідея — і тепер я шкодувала про це кожною клітиною тіла.

— Спробуй збільшити радіус, — сказав Еван. — Але повільно. Без різких рухів.

Я кивнула й зробила крок уперед. Туман слухняно потягнувся за мною, закрутився щільніше, холоднішим. Усередині з’явилося дивне відчуття — ніби щось старе й глибоке прокидалося разом із ним.

— Ліє… — напружено промовила Нора. — Він стає занадто густим.

— Я контролюю, — відповіла я, хоча вже не була впевнена.

Голоси повернулися.

Тихі, настирливі, знайомі.

Дай більше. Не бійся.

Я вдихнула глибше — і в цю ж мить туман рвонув.

Він вирвався з-під контролю, різко закрутившись навколо нас. Повітря стало різким, колючим, видимість зникла.

— Назад! — крикнув Ашер.

Я спробувала зупинити потік, але відчуття сили вислизало, розтікалося, як вода крізь пальці.

— Ліє, слухай мене! — голос Евана прорізав хаос. — Дихай зі мною.

Але я не чула. Голоси накладалися один на один, тягнули вниз.

І тоді сталося гірше.

З туману вирвалась тінь.

Маленька, спотворена, але реальна.

— Тінь! — закричала Нора.

Я відчула різкий біль у грудях — ніби щось вирвали всередині мене. Ноги підкосилися, світ поплив.

— Ліє!

Еван схопив мене, не дав упасти. Його руки були теплими, міцними — єдиною точкою реальності.

— Досить! — вигукнув він, і туман навколо нас ніби злякався.

Він притиснув мої долоні до своїх.

— Дивись на мене, — сказав жорстко, але не злісно. — Ти тут. Зі мною. Зараз.

Я зосередилась на його очах. На диханні. На голосі.

Поступово туман почав розсіюватися.

Тінь зникла так само раптово, як і з’явилась.

Запала тиша.

Я осіла на землю, руки тремтіли. Усередині було порожньо й страшно.

— Це була помилка, — прошепотіла я. — Я могла…

— Але не зробила, — перебив Еван. — Бо ми зупинилися вчасно.

Нора присіла поруч.

— Тепер ти розумієш, — сказала вона м’яко. — Чому ми говорили про правила.

Ашер мовчав. Потім тихо додав:

— Ми не безсмертні.

Я закрила очі.

— Я не хочу нашкодити вам.

Еван сів навпроти, на одному рівні зі мною.

— Саме тому ти нам і потрібна, — сказав він. — Ти боїшся. А значить — контролюєш себе.

Я подивилася на нього. У погляді не було страху — лише турбота.

І в цей момент я зрозуміла:

ця помилка не роз’єднала нас.

Вона зробила нас обережнішими.

І сильнішими — разом.

---------- 3 ----------

Ми сиділи мовчки кілька хвилин.