Розділ 12. Група союзників

---------- 1 ---------

Після тієї ночі щось змінилося остаточно.

Ми не розходилися одразу. Наче всі розуміли: якщо зараз розвернутися й піти кожен у свій бік — туман знову почне шепотіти, а страх повернеться. Тому ми сіли просто на землі, під старими деревами, де повітря було густим і холодним.

Я сиділа між Норою та Еваном. Не спеціально — просто так вийшло. Але туман навколо нас тримався щільніше, ніж будь-де.

— Отже, — Ашер потер долоні, — у нас є вороги, які з’являються з тіні, зникають у тумані й явно не приходять з добрими намірами. Є пропозиції?

— Не померти, — коротко відповіла Нора.

— План звучить переконливо, — зітхнув він.

Еван нахилився вперед, креслячи палицею лінії на землі.

— Тінь-звіри з’являються там, де туман найгустіший. Вони реагують на страх і хаос. Якщо ми навчимося контролювати туман — ми зможемо їх стримувати.

— «Ми» — це ти й Лія, — уточнив Ашер.

— «Ми» — це всі, — твердо сказав Еван. — Але так, між нами з Лією є… зв’язок.

Я відчула, як Нора ледь помітно штовхнула мене ліктем.

— Він хотів сказати «істинний», — прошепотіла вона, підморгнувши.

— Нора, — простогнала я.

Ашер підняв руки вгору.

— Добре, визнаю. Якщо ми всі з цього виберемось живими, — він глянув на мене, — обіцяю: більше ніяких жартів про твою нову «половинку».

Я з полегшенням видихнула.

— Дякую.

— Але, — додав він і скосив очі на Евана, — нічого не обіцяю щодо сарказму.

Нора посміхнулась ширше й нахилилась до мене.

— Хочеш ти цього чи ні, — тихо сказала вона, — але він точно твоя друга половина.

Я хотіла заперечити. Справді хотіла.

Але коли я підняла очі й зустріла погляд Евана, туман між нами м’яко здригнувся, ніби погоджуючись замість мене.

— Отже, — я прочистила горло, — якщо ми разом… тоді нам потрібен план.

Еван кивнув.

— І довіра.

Ми подивилися один на одного — всі четверо. Без пафосу, без гучних слів. Просто люди, які вирішили не тікати.

І в цей момент я зрозуміла:

це більше не випадковість.

Це — союз.

---------- 2 ----------

Ми не встигли далеко відійти від узлісся, як туман почав змінюватися.

Я відчула це першою — повітря стало густішим, важчим, ніби хтось повільно збирав його в кулак. Шепіт знову повернувся, але тепер він був уривчастим, злим.

— Вони тут, — прошепотіла я.

Еван миттєво опинився поруч.

— Дрібні, — сказав він, вдивляючись у туман. — Розвідники.

— Звісно, — буркнув Ашер. — Бо чому б і ні.

Нора не сміялася. Вона вже тримала в руках ліхтарик, спрямований уперед, ніби світло могло тримати темряву на відстані.

— Добре, — сказала вона чітко. — Хтось має тримати голову холодною. Це буду я.

Еван кивнув.

— Ашер — прикриває фланг. Слідкуй за рухом.

— Я? Фланг? — він нервово посміхнувся. — Ну гаразд, якщо я зникну — скажіть моїй мамі, що я був героєм.

— Не драматизуй, — відрізала Нора.

Я вдихнула. Туман відгукнувся, закрутившись навколо моїх рук.

— Я зможу стримувати їх, — сказала я. — Але тільки якщо…

— Я з тобою, — закінчив за мене Еван.

І в ту ж мить вони з’явилися.

Тінь-звіри були менші, ніж ті, що ми бачили раніше, але швидші. Їхні контури смикалися, ніби зламане відображення в дзеркалі. Вони ковзали між деревами, шипіли, залишаючи за собою холод.

— Ліворуч! — крикнув Ашер.

Я різко розвела руки, і туман спалахнув, створюючи щільну завісу. Один із звірів врізався в неї й відлетів убік, розчинившись у темряві.

— Працює! — вигукнула я.

Еван став позаду мене, його дихання було рівним, впевненим.

— Тримай ритм, — сказав він. — Я підсилю.

Він торкнувся мого зап’ястя — лише на мить. Але цього вистачило. Туман підкорився, став чіткішим, слухнянішим.

Нора схопила гілку й різко вдарила по тіні, коли та намагалася обійти нас збоку.

— Не такі ви вже й страшні! — кинула вона.

— Не зазнавайся! — крикнув Ашер, ухиляючись від ще одного ривка. — Я не герой бойовика!

Останній Тінь-звір спробував прорватися крізь туман, але ми з Еваном діяли одночасно — без слів. Хвиля світлого серпанку накрила його, і тінь розчинилася, залишивши після себе тишу.

Ми завмерли.

Потім — видихнули всі разом.

— Ну що ж, — Ашер озирнувся, — здається, ми тільки що не померли.

Нора посміхнулась.

— Це вже успіх.

Я подивилася на Евана. Його рука все ще була поруч із моєю. І туман… він більше не лякав.

Він чекав.

І я зрозуміла:

це був не просто бій.

Це був початок команди.

---------- 3 ----------

Ми відійшли глибше в ліс, туди, де туман був рідшим. Ноги тремтіли не від холоду — від напруги, яка повільно відпускала. Серце все ще билося надто швидко, ніби не вірило, що все закінчилося.

— У мене питання, — озвався Ашер, сідаючи просто на землю. — Це нормально, що я хочу одночасно блювати, сміятися і спати?

— Абсолютно, — відповіла Нора. — Називається «усвідомлення реальності».