Розділ 11. Вибір Лії

--------- 1 ----------

Ніч після бою не принесла сну.

Я сиділа на підвіконні у своїй кімнаті, обійнявши коліна, і дивилась, як туман повільно стелиться між будинками. Тепер я бачила його інакше. Не як загрозу. І не як силу.

Як відповідальність.

Перед очима знову і знову з’являвся Ашер — блідий, з кров’ю на куртці. Нора — занадто зосереджена, занадто доросла за одну ніч. Еван — спокійний зовні й напружений зсередини, наче тримав на собі цілий світ.

Ми могли загинути.

Ця думка більше не звучала як перебільшення.

Я завжди думала, що мій вибір — це я і туман. Я і мій страх. Я і моя сила.

Але правда виявилась простішою й страшнішою.

Я не витримую сама.

Туман заворушився біля скла, ніби відгукуючись на мої думки. Я простягнула руку — і він потягнувся до мене… але зупинився. Наче чекав.

— Не зараз, — прошепотіла я.

Він послухався.

У голові несподівано стало тихо. Без шепоту. Без голосів. Лише чітке розуміння.

Еван стримує те, що в мені рветься назовні.

Нора тримає нас разом, коли все розсипається.

Ашер… Ашер нагадує, що ми ще живі, ще люди.

Разом ми — не просто група.

Ми — межа між тінню й містом.

Я видихнула й відчула, як щось всередині стає на місце. Не страх зникає — сумнів.

Я більше не можу тікати.

Навіть якщо це означає ризикувати. Навіть якщо доведеться втратити щось важливе.

Я встала й взяла телефон.

Повідомлення Норі, Ашеру, Евану пішли одне за одним.

Лія: Нам треба бути разом. Не «коли зручно». Завжди.

Відповідь прийшла майже одразу.

Ашер: Ну нарешті. Я вже думав, що це я головний драматург.

Нора: Я з тобою. До кінця.

Останнім прийшло повідомлення від Евана.

Еван: Я знав, що ти це скажеш.

Я усміхнулась. Ледь помітно.

Це був не вибір сили.

Це був вибір людей.

І вперше я не боялась того, що буде далі.

---------- 2 ----------

Ми зустрілись без домовленостей.

Я вийшла з дому, бо не могла більше сидіти на місці, а він уже стояв біля старого ліхтаря на розі — так, ніби знав, що я прийду. Туман обтікав його силует, слухняний і тихий.

— Ти теж не спиш? — запитала я, хоча відповідь була очевидною.

Еван ледь усміхнувся.

— Після такого… навряд чи хтось із нас зможе.

Ми рушили поруч, не торкаючись одне одного, але відстань між нами здавалася надто малою. Я відчувала його присутність не тілом — чимось глибшим. Наче він стояв у мене під шкірою, у диханні, у думках.

— Ти сьогодні зробила вибір, — сказав він несподівано.

Я зупинилась.

— Ти звідки знаєш?

— Я відчув, — він повернувся до мене. — Як завжди.

Це «як завжди» змусило мене здригнутися.

— Мені іноді здається, що ти знаєш мене краще, ніж я сама, — тихо сказала я.

— Бо ти не слухаєш себе, — відповів він без докору. — А я… чую.

Туман навколо нас заворушився, зібрався щільніше, ніби прислухався до розмови. Я простягнула руку — і цього разу він не зупинився. Але замість хаосу прийшов спокій.

— Коли ти поруч, — зізналась я, — голоси стають тихішими. Наче… знаходять сенс.

Еван повільно видихнув.

— А коли ти поруч зі мною, я перестаю боятися того, ким є.

Ми дивилися одне на одного довше, ніж дозволяє звичайна пауза. Це була не ніяковість. Це було впізнавання.

— Це неправильно, — прошепотіла я. — Ми майже не знаємо одне одного.

— Ми знаємо головне, — сказав він і зробив крок ближче. — Те, що нас з’єднує, не почалось тут.

Серце в грудях вдарилося об ребра.

— Ти думаєш… ми споріднені? — я боялась цього слова, але воно само вирвалось.

Він не відповів одразу. Лише підняв руку — не торкаючись — і туман між нами спалахнув м’яким світлом.

— Я думаю, — повільно сказав Еван, — що туман ніколи не помиляється.

Я ковтнула повітря.

— І що це означає для нас?

Він усміхнувся — не впевнено, не зухвало. По-справжньому.

— Що ми не одні. І ніколи не були.

Туман розійшовся, залишивши нас у світлі ліхтаря — двох людей, які ще не сказали головного, але вже знали відповідь.

І цього разу я не відступила.

---------- 3 ----------

Ми зібралися там, де все починалося — на узліссі, де туман завжди поводився дивно. Наче це місце пам’ятало більше, ніж ми.

Нора сиділа на поваленому стовбурі, схрестивши руки, її погляд був серйозніший, ніж будь-коли. Ашер нервово ходив туди-сюди, намагаючись жартувати, але жарти не складалися.

— Отже, — він зупинився й подивився на нас, — якщо підсумувати: у місті є Тінь-звіри, туман живий, а ви двоє… — він кивнув у наш бік, — щось на кшталт епіцентру всього цього.

— Дякую за наукову точність, — сухо відповіла Нора.

Я зробила крок уперед. Серце калатало, але голос був рівний.

— Ми більше не можемо робити вигляд, що це не нас стосується. Тінь-звіри не зникнуть. І якщо ми будемо ховатися — вони прийдуть сюди.