Розділ 10. Полювання тіней

---------- 1 ----------

Гарчання пролунало знову — ближче.

Туман навколо нас різко здригнувся, ніби його щось прорвало зсередини. Повітря стало важким, холодним, і я відчула, як шкіра на руках покривається мурахами.

— Скажіть, що це просто дуже агресивний пес, — прошепотів Ашер.

— Це не пес, — відповіла Нора. — Я бачу його.

Я теж бачила.

З туману повільно виступила тінь. Вона мала форму звіра, але не була цілісною — наче складалася з диму, темряви й уламків світла. Очі світилися тьмяно-жовтим, а рухи були різкими, ломаними.

— Тінь-звір… — прошепотіла я.

Він заревів і рвонув уперед.

— Розходьтесь! — крикнув Еван.

Ми кинулися в різні боки. Асфальт під ногами задрижав, коли звір ударив лапами об землю. Ліхтарі вздовж алеї почали тріщати — один за одним згасали.

— Чудово! — вигукнув Ашер. — Тепер у нас ще й апокаліптичне освітлення!

Звір стрибнув на лавку, розламавши її навпіл, і повернув голову в мій бік.

Я завмерла.

Туман навколо мене різко закрутився, ніби намагаючись захистити. Але цього було недостатньо — я відчувала це.

— Ліє! — крикнув Еван.

Звір кинувся.

Я інстинктивно підняла руки — і туман рвонув уперед щільною хвилею. Він ударив у звіра, відкинувши його на кілька метрів. Тінь завила, розсипаючись, але тут же зібралася знову.

— Він адаптується! — крикнула Нора.

— Місто теж, — відповів Еван.

Навколо почулися крики. У вікнах будинків спалахувало світло, сигналізації машин завили в унісон.

Тінь-звір рвонув у бік вулиці, де ще були люди.

— Він іде в місто! — закричала я.

Еван схопив мене за руку.

— Тоді ми його зупинимо. Разом.

Я подивилася на нього — і страх відступив. Не зник, але став керованим.

Туман знову згустився, слухаючи нас обох.

І я зрозуміла:

це не просто полювання тіні на нас.

Це полювання на місто.

І ми — єдине, що стоїть між ними.

---------- 2 ----------

— Якщо він дістанеться центральної площі — буде паніка, — сказала Нора, озираючись на вулицю, що вела до старого центру.

Тінь-звір уже рухався туди. Швидко. Неначе знав місто краще за нас.

— Тоді не дамо йому цього, — сказав Еван і зробив крок уперед.

Я відчула, як туман навколо нього відповів так само, як навколо мене — щільно, слухняно, зосереджено. Наші сили переплелися, навіть без слів.

— Гей, — Ашер нервово ковтнув. — А тепер план. Бо «йдемо й героїчно гинемо» — не план.

— Я відволікаю, — сказала Нора. — Світло і звук. Він реагує на рух.

— Я прикрию, — додала я. — Туман може стримати його на кілька секунд.

Еван подивився на мене.

— А я буду там, де потрібно.

Це прозвучало просто. Але я зрозуміла: він має на увазі поруч.

Тінь-звір різко зупинився, повернувши голову. Нора вдарила металевим ліхтарем об огорожу — різкий дзвін розрізав повітря. Звір заревів і кинувся на звук.

— Зараз! — крикнув Еван.

Ми одночасно зробили крок.

Туман вибухнув рухом, закрутився спіраллю, об’єднавшись між нами, наче ми тягнули одну нитку з двох боків. Я відчула, як моя сила не зникає, а посилюється.

— Це… — видихнула я. — Це не тільки я.

— Я знаю, — відповів Еван, не відводячи погляду від звіра.

Тінь ударила по туману, прориваючи його, і в ту ж мить Ашер вискочив збоку.

— Гей, тіньовий! Сюди, якщо не боїшся!

Звір рвонув у його бік.

— Ашер! — закричала я.

Запізно.

Тінь зачепила його лапою, відкинувши на землю. Він не підвівся одразу.

У грудях щось обірвалося.

— Ні! — крикнула я.

Туман згустився різко, майже агресивно. Еван схопив мене за руку, стримуючи.

— Разом, Ліє. Не втрачай контроль.

Я глибоко вдихнула.

Ми знову зосередилися — і туман слухняно сформувався у щільний бар’єр, відрізаючи звіра від Ашера. Нора вже була поруч із ним, тягнучи його назад.

— Живий, — крикнула вона. — Але це було близько!

Тінь-звір завив, відступаючи, ніби відчув щось нове.

Нас.

Наш зв’язок.

— Він боїться, — тихо сказала я.

— Не нас, — відповів Еван. — Того, ким ми стаємо разом.

Тінь зникла в провулках, залишивши після себе холод і тріщини на асфальті.

Ми стояли посеред зруйнованої вулиці, задихані, брудні, але живі.

І цього разу ніхто не сміявся.

Бо це вже не тренування.

Не легенди.

Це була війна — і ми щойно стали її частиною.

---------- 3 ----------

Тиша прийшла надто різко.

Ще кілька хвилин тому повітря гуділо від криків, туману й страху, а тепер лишилися лише уламки скла під ногами та важке дихання.

Ашер сидів на бордюрі, притискаючи плече. Його куртка була розірвана, під тканиною темніла кров.

— Жарт номер один, — криво всміхнувся він. — Не рекомендую тіньові лапи. Дуже… не ніжні.

— Замовкни, — різко сказала Нора, перевіряючи рану. Її руки тремтіли, хоча голос тримався. — Тобі пощастило, що вона лише зачепила.