Розділ 9. Сторожі туману

---------- 1 ----------

Після нашої розмови туман не зник. Навпаки — він ніби став уважнішим. Я відчувала його навіть вдома: за вікнами, у віддзеркаленні ліхтарів, у тихому шурхоті ночі.

Тієї ночі я майже не спала.

Мені здавалося, що хтось дивиться.

Наступного дня ми знову зустрілися — без домовленостей, без повідомлень. Просто знали, що маємо бути разом. Біля старого парку, де туман завжди збирався найщільніше.

— Це місце мене дратує, — пробурмотів Ашер, озираючись. — Тут навіть повітря виглядає підозрілим.

— Не повітря, — тихо сказала я. — Люди.

Я зупинилася.

На лавці неподалік сидів чоловік. Сиве волосся, темне пальто, руки складені на тростині. Він дивився прямо на нас, ніби чекав.

— Скажіть, що це не він, — прошепотіла Нора.

— Я не можу, — відповів Ашер. — Бо він точно він.

Чоловік повільно підвівся.

— Ви довго йшли, — сказав він рівним голосом. — Але це нормально. Пробуджені завжди запізнюються.

Моє серце глухо вдарилося об ребра.

— Хто ви? — запитала я.

Він усміхнувся — втомлено, але без ворожості.

— Я той, хто стежить, коли місто починає дихати інакше, — відповів він. — Один зі Сторожів туману.

Еван зробив крок уперед.

— Ви знали, що ми прийдемо.

— Я знав, що ви з’явитеся, — поправив чоловік. — І що туман приведе вас сюди.

Нора схрестила руки.

— І що тепер? Ви скажете, що ми в небезпеці, і що світ знову на межі?

Сторож ледь кивнув.

— Світ — ні. А от місто… — він глянув на мене й Евана. — Місто прокинулося разом із вами.

Я відчула, як туман навколо згущується, обтікаючи наші ноги.

— Ви — не перші, — продовжив він. — Але, можливо, ви — останні, хто має шанс усе змінити.

У цю мить я зрозуміла:

ми більше не шукаємо відповіді.

Вони самі нас знайшли.

---------- 2 ----------

Сторож дивився на нас так, ніби бачив не лише теперішніх нас, а й усі можливі варіанти майбутнього. Його погляд затримався на мені трохи довше, і я мимоволі стиснула пальці.

— Ви відчуваєте туман, — сказав він. — Але ще не знаєте, що він пам’ятає.

— А він пам’ятає? — нервово уточнив Ашер. — Бо це звучить ще гірше, ніж просто магія.

Сторож ледь усміхнувся.

— Туман — не сила і не істота. Це пам’ять міста. Його страхи. Його надії. І його помилки.

Я ковтнула.

— А Тінь-звірі?

Обличчя чоловіка стало серйознішим.

— Вони — наслідок. Коли істинні з’являються і не приймають свого зв’язку, туман розривається. З його тріщин і виходять тіні.

Еван напружився.

— Тобто… ми винні в їхній появі?

— Ні, — твердо відповів Сторож. — Але від ваших рішень залежить, скільки їх буде.

Нора зробила крок уперед.

— У записах було сказано, що друзі або захищають… або стають жертвами.

Сторож подивився на неї уважно.

— Саме тому ви тут усі разом. І саме тому це небезпечно.

— Чудово, — пробурмотів Ашер. — Люблю, коли моя присутність офіційно небезпечна.

Я відчула, як туман навколо нас починає повільно рухатися, реагуючи на кожне слово.

— Що нам робити? — запитала я. — Просто… чекати?

— Ні, — сказав він. — Вам доведеться обрати.

— Між чим? — тихо спитала я.

Сторож глянув на мене і на Евана.

— Між втечею і прийняттям. Між страхом і довірою. Істинні завжди проходять через це.

Еван стиснув кулак.

— А якщо ми зробимо неправильний вибір?

Сторож зробив паузу.

— Тоді місто заплатить ціну, — відповів він. — Але якщо правильний… — він замовк, — туман стане вашим союзником.

Я відчула, як щось холодне і водночас рідне торкнулося моєї щиколотки.

— А ви? — спитала я. — Ви допоможете нам?

Сторож кивнув.

— Я можу попереджати. Показувати сліди минулого. Але пройти шлях ви маєте самі.

Він відступив на крок.

— Пам’ятайте: істинні сильні не силою, а вибором бути разом.

Туман раптово згустився, і коли він розсіявся — Сторожа вже не було.

Ми стояли мовчки.

— Ну що, — нарешті сказав Ашер, — хтось ще хоче повернутися до нормального життя?

Ніхто не відповів.

Бо кожен з нас уже знав:

нормального життя більше не буде.

---------- 3 ----------

Ми ще кілька секунд стояли на місці, ніби сподівалися, що Сторож з’явиться знову й скаже, що це був жарт. Але парк був порожній. Лише туман тихо ковзав між деревами.

— Він серйозно щойно зник, — сказав Ашер. — Я ненавиджу, коли люди так роблять.

— Він не людина, — тихо відповіла Нора.

Я не могла відірвати погляду від стежки, де він стояв. Серце билося швидше, ніж зазвичай, і це було не від страху. Радше від очікування.

— Ліє, — тихо сказав Еван, — ти це відчуваєш?

Я кивнула.

Туман раптом почав рухатися інакше. Він не просто стелився — він збирався. Скручувався у вузьку смугу, ніби хтось невидимий прокладав шлях.

— Будь ласка, скажіть, що це не «перший знак», — пробурмотів Ашер.