Розділ 8. Секрети міста

---------- 1 ----------

Після тієї ночі в лісі туман уже не здавався мені випадковим. Він з’являвся щоранку, тонкий і майже непомітний, ніби місто намагалося вдавати, що нічого не сталося.

Але я знала — щось змінилося.

Саме з цією думкою ми зібралися після школи в старій міській бібліотеці. Вона стояла осторонь від центру, притиснута до пагорба, мов старий сторож, який бачив більше, ніж хотів би пам’ятати. Тут завжди пахло пилом, деревиною і чимось вологим — запахом часу.

— Якщо вже місто має секрети, — сказала Нора, знімаючи куртку, — то вони точно тут.

Ашер скептично оглянув високі полиці.

— Або в психлікарні для тих, хто читає ці штуки, — буркнув він. — Серйозно, ви бачили ці назви? «Літопис Бікон-Гіллз, 1923». Це вже звучить як прокляття.

Еван мовчки пройшов углиб залу. Його рухи були впевненими, ніби він уже знав, що шукає. Я пішла за ним, відчуваючи знайоме тремтіння під шкірою.

— Тут, — сказав він, зупинившись біля нижньої полиці.

Ми знайшли коробку з пожовклими зошитами й вирізками з газет. Папір був ламкий, чорнило подекуди розпливлося, але слова ще трималися.

Я розгорнула перший зошит.

«Пробудження не приходить одне. Воно завжди знаходить пару».

У мене перехопило подих.

— Ви це бачили?.. — прошепотіла я.

Нора нахилилася ближче.

— Це… про вас?

Ашер фиркнув, але цього разу без жарту.

— Продовжуй.

Я гортала сторінки далі. Записи говорили про туман, про голоси, про істинний зв’язок між двома людьми, які можуть стримувати або знищити місто.

— «Коли істинні поруч, туман слухається», — прочитала я вголос і відчула, як у грудях стискається.

Я підвела очі на Евана. Він дивився на текст так, ніби читав власні спогади.

— Це не легенда, — тихо сказав він. — Це вже траплялося.

Тиша навколо нас стала густішою за туман.

Я раптом зрозуміла: ми більше не просто підлітки, які випадково натрапили на дивні сили. Ми стояли на межі історії міста — тієї, яку намагалися забути.

І якщо ці записи правдиві…

то наше Пробудження — лише початок.

---------- 2 ----------

Ми сіли просто на підлогу між полицями, ніби боялися відійти від цих зошитів хоча б на крок. Світло лампи над нами тремтіло, кидаючи довгі тіні на сторінки — здавалося, що слова рухаються разом із ними.

Еван тримав один із зошитів, я — інший. Нора розкладала газетні вирізки, а Ашер узяв на себе роль… скептика.

— Я просто уточню, — почав він, — ми реально читаємо щоденник когось, хто писав про туман як про живу істоту?

— Не когось, — сказала Нора, не піднімаючи очей. — Тут є імена. Подивіться на дати. Це повторюється кожні кілька десятиліть.

Я ковтнула.

— «Пробудження завжди починається з голосу», — прочитала я вголос. — «Він знаходить того, хто готовий слухати».

Моє серце вдарило швидше.

— Це було в мене, — прошепотіла я. — Ще до Евана.

Еван кивнув.

— А я відчув поклик. Не голос. Наче хтось тягнув мене сюди.

Він перегорнув сторінку.

— «Другий з пари приходить тоді, коли перший уже не може відступити».

Нора повільно підвела погляд.

— Це… звучить страшно.

Ашер потер потилицю.

— І дуже романтично для містичного жаху, — буркнув він. — Але далі стає гірше, так?

Я знайшла сторінку, де чорнило було темніше, ніби автор писав у поспіху.

— «Якщо істинні відмовляються прийняти зв’язок, туман виходить з-під контролю», — прочитала я. — «Місто платить ціну».

Запала тиша.

— Я не фанат міст, які платять ціну, — тихо сказав Ашер. — Особливо нашого.

Нора зібрала всі вирізки докупи.

— Тут ще є про друзів, — сказала вона. — Про тих, хто стоїть поруч. Вони або стають захистом… або першими жертвами.

Я різко підняла голову.

— Ні.

Еван подивився на мене.

— Ми не допустимо цього, — твердо сказав він. — Саме тому ми тут. Разом.

Його слова заспокоїли мене більше, ніж будь-які обіцянки.

Я глянула на останній запис.

— «Істинні не обирають одне одного. Вони просто згадують, ким були завжди».

Я повільно видихнула.

— Це не просто історія міста, — сказала я. — Це про нас.

Десь у глибині бібліотеки щось тихо скрипнуло — наче старі стіни почули наші слова.

Я відчула, як туман за вікнами згустився.

І зрозуміла:

секрети міста більше не хочуть залишатися прихованими.

----------- 3 ----------

Ми вийшли з бібліотеки, коли вже починало сутеніти. Повітря було холоднішим, ніж зазвичай, а туман повільно стелився вздовж тротуару, торкаючись наших ніг, ніби перевіряючи — ми ще тут чи вже злякалися.

— Мені не подобається, — першим порушив тишу Ашер. — Взагалі. Жодної частини цього.

— Тобі рідко щось подобається, — відповіла Нора, але без звичної усмішки.

Я йшла поруч з Еваном, стискаючи в руках копії кількох сторінок. Вони здавалися важчими, ніж мали б бути.

— Це не просто легенди, — сказала я. — Там занадто багато збігів.