Розділ 7. Нові здібності

---------- 1 ----------

Після лісу я ще довго не могла заснути.

Щойно заплющувала очі — бачила тіні, відчувала холодні дотики страху… і туман. Він більше не здавався чужим. Навпаки — ніби чекав, коли я знову до нього звернуся.

Ми тренувалися на галявині за старою вежею — там, де повітря завжди було густішим, ніж мало б бути.

Еван стояв навпроти мене. Спокійний. Зосереджений. Ніби для нього туман був не стихією, а мовою.

— Не тисни на нього, — сказав він. — Він не любить примусу.

— А що він любить? — зітхнула я, стискаючи пальці.

— Чесність.

Я фиркнула.

— Це звучить як погана порада з саморозвитку.

Він усміхнувся.

— Спробуй інакше. Не керуй. Запроси.

Я заплющила очі. Вдих. Видих.

Туман відгукнувся одразу — тонкою ниткою поповз по землі, торкнувся моїх щиколоток, піднявся вище.

Мене охопила паніка.

— Він виходить з-під контролю…

— Ні, — спокійно перебив Еван. — Це ти виходиш з нього.

Я відкрила очі.

Еван підійшов ближче й узяв мене за зап’ястя. Його дотик був теплим — надто теплим для такого прохолодного ранку.

— Дихай зі мною, — тихо сказав він.

Я підлаштувалась під його ритм.

І туман… зупинився.

Він більше не рвався, не клубився хаотично. Він слухав.

— Бачиш? — прошепотів Еван. — Ти не сильніша за нього. Ти… у злагоді.

Я відчула дивне тремтіння — не страх, не холод. Щось схоже на усвідомлення.

— А якщо я знову зірвуся?

— Тоді я буду поруч, — відповів він без вагань.

Я глянула на нього.

— Ти завжди так кажеш.

— Бо це правда.

Туман повільно огорнув нас обох, ніби замикаючи простір. На мить світ звузився до дихання, тепла й відчуття, що ми стоїмо в центрі чогось значно більшого.

Я вперше не злякалася своєї сили.

Бо вперше була в ній не одна.

---------- 2 ----------

Я ще не встигла зібратися з думками після тренування, як почула знайоме хрускотіння гілок.

— Ну звісно, — пробурмотіла я. — Ми тут займаємося містичним єднанням із туманом, а вони…

— …у кущах, — закінчив за мене Еван, ледь усміхаючись.

З кущів першою визирнула Нора. Волосся скуйовджене, очі блищать від цікавості.

— Я ж казала, що тут щось відбувається! — переможно заявила вона. — Ашер, ти винен мені шоколадку.

— Я досі вважаю, що підглядати за людьми, які можуть випадково вбити нас туманом, — погана ідея, — пробурмотів Ашер, виходячи слідом. — Але… визнаю. Це було ефектно.

Я знітилася.

— Ви давно тут?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що ти щойно змусила туман слухатися, — сказала Нора, піднімаючи брови. — І що Еван стояв до тебе занадто близько для просто «тренування».

Еван зробив крок назад, але запізно.

— Це частина процесу, — спокійно відповів він.

Ашер пирхнув.

— Ага. Процесу під назвою романтична магія. Дихання в унісон, теплі дотики, загадковий туман… Чого бракує? Свічок?

— Замовкни, — одночасно сказали ми з Еваном.

Нора розсміялася.

— Ого. Синхрон. Це вже тривожно.

Я зітхнула й потерла скроні.

— Я серйозно. Я не знаю, як це працює. Коли я нервую — туман виходить з-під контролю. А з ним… — я замовкла.

— З ним ти ніби на своєму місці, — м’яко сказала Нора.

Я здивовано глянула на неї.

— Ти це бачиш?

— Я це відчуваю, — відповіла вона. — Навіть якщо нічого не розумію.

Ашер склав руки на грудях.

— Добре. Якщо коротко: у нас є туман, є дивні сили, є новачок, який виглядає надто спокійно для всього цього, — він кивнув на Евана, — і є ти, Ліє, яка стає… небезпечною.

— Дякую за підтримку, — сухо сказала я.

— Я не закінчив, — додав він. — Але ти не одна. І якщо це знову вилізе в лісі чи десь гірше — ми будемо поруч.

На мить повисла тиша.

Туман навколо нас ледь помітно здригнувся — ніби слухав.

— Команда туманного апокаліпсису? — спитала Нора з усмішкою.

— Команда «вижити й не збожеволіти», — поправив Ашер.

Еван глянув на мене.

— Ти готова продовжувати тренування?

Я кивнула, відчуваючи, як усередині з’являється дивна впевненість.

Так. Я не розуміла своїх здібностей.

Не знала, що буде далі.

Але тепер у мене була не лише сила.

У мене були вони.

---------- 3 ----------

Після слів Ашера в повітрі повисло дивне напруження. Не страх — радше очікування. Туман навколо нас згустився, ніби вирішив не розходитись.

Я зробила крок уперед — і він потягнувся за мною.

Зупинилася — він завмер.

— Ладно… це вже не смішно, — пробурмотів Ашер. — Він тебе реально копіює.

— Не мене, — тихо сказав Еван.

Я глянула на нього.

Він стояв поруч. Не надто близько. Але достатньо, щоб я відчула тепло — не фізичне, інше. Усередині.

— Спробуй разом, — сказав він. — Не керуй. Просто… відчуй.

Я вдихнула.