Розділ 6. Лісова експедиція

---------- 1 ----------

Після тієї ночі туман уже не здавався випадковим.

Він з’являвся надто вчасно. Надто точно. І щоразу — ближче до лісу.

Саме тому ми стояли на узліссі, коли сонце вже хилилося до заходу, а повітря ставало холоднішим, ніж мало б бути.

— Скажіть мені ще раз, — пробурмотів Ашер, поправляючи рюкзак, — чому ми добровільно йдемо туди, де вже одного разу нас намагалися з’їсти?

— Бо якщо не ми, то ніхто, — відповіла Нора з тією фальшивою впевненістю, яку вмикають, коли страшно. — До того ж, це ж майже пригода.

— Майже, — хмикнув він. — За винятком того, що ми можемо не повернутися.

Я глянула на Евана. Він мовчав, вдивляючись між деревами, ніби ліс уже щось йому шепотів.

— Ти це відчуваєш? — тихо запитала я.

— Так, — відповів він одразу. — Вони тут.

Моє серце стислося.

Ми зробили перший крок углиб лісу — і світ за нашими спинами ніби зачинився. Звуки міста зникли. Навіть птахи замовкли.

Туман повз між стовбурами, стелився низько, обережно, як хижак.

— Мені це не подобається, — прошепотів Ашер. — Коли навіть туман поводиться підозріло — це поганий знак.

Я хотіла відповісти, але в ту ж мить відчула це.

Наче щось торкнулося моєї свідомості — холодно, чужо.

Тінь ковзнула між деревами. Потім ще одна.

— Зупиніться, — сказала я.

Нора обернулася.

— Ліє?

— Ми не самі.

Еван став поруч, трохи попереду, ніби інстинктивно закриваючи мене.

— Не рухайтеся різко, — тихо сказав він. — Вони реагують на страх.

— Прекрасно, — прошепотів Ашер. — Бо я зараз абсолютно спокійний.

Туман раптом згустився.

І з нього вирвалися силуети — викривлені, темні, наче складені з ночі й злості. Очі світилися тьмяним світлом, рухи були рваними, неприродними.

Тінь-звіри.

Я відступила на крок, і земля під ногами здригнулася.

— Ліє, дивись на мене, — голос Евана пробився крізь паніку. — Дихай.

Я зробила вдих.

Туман відгукнувся.

Він піднявся, закрутився навколо нас захисним кільцем, але тіні не зникли. Навпаки — вони гарчали, ковзаючи ближче.

— Окей, — нервово сказала Нора, — план «просто подивитися» офіційно провалився.

Один із тінь-звірів рвонув уперед.

І саме в цю мить я зрозуміла:

це вже не розвідка.

Це — перший справжній бій.

---------- 2 ----------

Я не встигла закричати.

Тінь-звір рвонувся зліва — різко, без попередження. Я відчула, як земля пішла з-під ніг, і в ту ж мить мене потягнуло назад.

— Ліє! — голос Евана.

Його рука міцно стиснула моє зап’ястя. Туман навколо нас вибухнув рухом, ніби роздратований.

— Не відпускай! — крикнула я, коли ще одна тінь майнула зовсім поруч.

— Я з тобою, — сказав він, і це було не просто словами.

Нора різко схопила гілку й замахнулася, відганяючи тінь, що намагалася обійти нас з тилу.

— Назад! — крикнула вона, хоча голос тремтів. — Тримайся ближче!

— Чудово, — буркнув Ашер, ховаючись за деревом і водночас підбираючи камінь. — План «не геройствувати» теж зірвався.

Він жбурнув камінь — той пролетів крізь тінь, але дав нам секунду.

Цієї секунди вистачило.

— Разом, — прошепотів Еван мені. — Не думай. Просто довірся.

Я заплющила очі.

Відчула його подих. Ритм. Спокій.

І туман відповів.

Він зібрався навколо нас щільніше, не хаотично, а злагоджено. Я відчувала, куди він рухається — ще до того, як він це робив. А Еван… він спрямовував його, ніби знав шлях наперед.

— Праворуч! — крикнула я.

Нора миттєво відскочила.

Тінь зникла в тумані, розчинившись з глухим шипінням.

— Я не питаю як, — задихано сказала вона, — але це було круто.

Ашер підбіг до нас.

— Якщо ви ще раз так синхронно врятуєте мені життя, я почну вірити в долю.

Один із тінь-звірів знову рвонувся вперед — тепер прямо на Евана.

Я не думала.

Я просто кинулась.

Туман підхопив мене, мов хвиля. Я відчула, як щось у мені клацнуло — не страх, не паніка. Впевненість.

Еван обернувся в ту ж мить.

Наші погляди перетнулися — і ми зрозуміли одне одного без слів.

Тінь зупинилася.

Потім розсипалася, ніби втратила форму.

Настала тиша.

Глуха. Напружена.

Ми стояли близько — занадто близько, щоб це було випадково.

— Ти в порядку? — спитав він тихо.

Я кивнула.

— Ти теж?

— Тепер — так.

Нора перевела подих.

— Отже, підсумуємо. Ліс небезпечний, тіні реальні, ви двоє — ходяча магічна зброя.

— Дякую, — сказав Ашер. — Мені стало значно спокійніше.

Я подивилася на них — на всіх.

Ми зайшли в цей ліс групою друзів.

Але вийдемо звідси…

чимось більшим.

І я знала: цей зв’язок — між мною й Еваном, між усіма нами — щойно став незворотним.

---------- 3 ----------

Ми відійшли від місця сутички хвилин на десять, перш ніж Нора різко зупинилася.