Розділ 5. Голоси туману

---------- 1 ----------

Після того, як туман уперше підкорився нам обом, ліс перестав здаватися чужим.

Він ніби визнав нас. Не як гостей — як частину себе.

Ми йшли мовчки.

Крок за кроком, не поспішаючи, слухаючи, як земля відгукується під ногами.

І тоді я почула це знову.

Шепіт.

Не чіткі слова — радше подих, зітхання, відлуння чийогось голосу, розчиненого між деревами.

Я завмерла.

Еван теж.

Ми одночасно повернули голови — і я зрозуміла: він чує те саме.

— Ти… — почала я.

— Так, — відповів він одразу. — Він говорить.

Я не питала «що».

Бо й так знала.

Туман згустився навколо нас, наче стіни стали ближчими. Він ковзав між гілками, обіймав наші плечі, але не холодив — навпаки, зігрівав.

— Раніше я думала, що це просто мій страх, — прошепотіла я. — Або фантазія.

Еван нахилився ближче, його плече ледь торкнулося мого.

— А тепер?

— А тепер… — я заплющила очі. — Це звучить… як пам’ять.

Ми стояли поруч, і мені не потрібно було дивитись на нього, щоб знати: він розуміє. Без пояснень. Без питань.

Туман відреагував миттєво — легким коливанням, мов подих у відповідь.

— Він не небезпечний, — сказав Еван тихо. — Але він пам’ятає більше, ніж ми.

Я відкрила очі.

— Про нас?

Він не відповів словами.

Просто кивнув.

І цього було достатньо.

Шепіт посилився. Я впіймала окремі відлуння — не звуки, а відчуття. Наче хтось торкається думок, перегортає сторінки, які я ще не читала.

Я інстинктивно потягнулася до Евана.

Він одразу взяв мою руку.

І в ту ж мить туман зійшовся навколо нас, утворивши щось схоже на коло. Захисне. Живе.

— Це дивно… — прошепотіла я. — Але я не боюся.

— Бо ти не сама, — відповів він.

Я ледь усміхнулася.

— Ти теж це відчуваєш, правда? — запитала я. — Наче… ми вже тут були.

— Так, — сказав він. — І знову будемо.

Ми стояли в центрі лісу, у тиші, що говорила голосніше за будь-які слова.

І туман слухав нас так само уважно, як ми — його.

Я ще не знала, що саме він хоче сказати.

Але була певна в одному:

ця таємниця належить не лише мені.

Вона — наша.

---------- 2 ----------

Шепіт туману ще лунав у мене в голові, коли ми повернулися ближче до стежки. Повітря ніби знову стало звичайним — але я знала, що це лише ілюзія.

Десь поруч стояли Нора й Ашер. Я відчувала їх ще до того, як побачила.

— Ні, серйозно, — голос Ашера прорізав тишу. — Це небезпечно. Ми не можемо просто робити вигляд, що «о, туман шепоче — окей, живемо далі».

— Ти завжди так реагуєш, — фиркнула Нора. — Спочатку паніка, потім істерика, і лише потім — думки.

— Я не панікую! — обурився він. — Я… стратегічно переживаю.

Я вийшла з-за дерев, і вони обоє замовкли.

— Гаразд, — Нора зітхнула, дивлячись на мене уважно. — Ліє, скажи чесно. Він тобі не шкодить?

Я поглянула на Евана.

Він стояв трохи позаду — не втручаючись, але не віддаляючись. Наче давав мені вибір.

— Ні, — сказала я впевнено. — Навпаки.

Ашер склав руки на грудях.

— «Навпаки» — це дуже широке поняття. Навпаки — це як?

— Як… — я пошукала слова. — Як ніби я стаю собою.

— От! — він різко показав на мене пальцем. — Саме цього я і боюся. Бо що, якщо туман просто романтично впливає на мозок? Типу: «Зайди, відчуй силу, закохайся, забудь про небезпеку».

Нора не стримала сміху.

— Тобто ти вважаєш, що туман — це щось на кшталт надприродного купідона?

— Я нічого не виключаю, — серйозно відповів Ашер. — У нього вже є ефекти: дивні голоси, світіння рук і один дуже привабливий каталізатор.

Він кивнув у бік Евана.

Еван підняв брову, але промовчав.

Я зітхнула.

— Ашер, це не про романтику. Принаймні… не тільки.

— О, ще краще, — пробурмотів він. — Це завжди звучить як початок катастрофи.

Нора підійшла ближче до мене, її голос став серйознішим.

— Слухай. Ми не проти Евана. Ми просто хочемо, щоб ти була в безпеці. Якщо туман — це щось живе, воно може хотіти більшого.

— Я знаю, — тихо сказала я. — Але він мене слухає. Коли Еван поруч.

Ашер знову напружився.

— Тобто ти хочеш сказати, що без нього ти не можеш контролювати цю… штуку?

— Поки що — ні, — зізналася я. — Але я навчуся.

Нора глянула на мене так, ніби вже прийняла рішення.

— Тоді ми будемо поруч. Усі троє.

— Усі четверо, — додав Ашер, зітхнувши. — Бо якщо вже й лізти в надприродне, то з групою підтримки.

Я всміхнулася — щиро.

— Дякую.

Ашер хитро примружився.

— Але якщо я раптом побачу, що туман починає світитися сердечками — я перший б’ю на сполох.

— Домовились, — сказала я, сміючись.

Ми стояли поруч — різні, але разом.

І хоч туман знову почав стелитися між деревами, я знала:

цього разу я не одна.

---------- 3 ----------

Коли ми вийшли з лісу, сутінки вже опускалися повільно й м’яко, ніби світ намагався не злякати мене після всього пережитого. Нора з Ашерoм ішли трохи попереду, все ще тихо сперечаючись про те, наскільки романтичним може бути туман і чи потрібні правила безпеки для надприродних явищ.