Розділ 4. Перше Пробудження

---------- 1 ----------

Після того, як Еван зник у тумані, я думала, що більше не хочу бачити цей ліс.

Але минув лише один день — і щось у мені знову тягнуло туди.

Наче всередині з’явився тихий шепіт, який не вимовляв слів, але вимагав рухатися вперед.

Після уроків я не витримала.

Нора зайшла до фотоклубу, Ашер лишився на додатковій хімії, і я сказала собі, що просто пройдуся… туди, де ми бачили його востаннє.

Так я опинилась біля самого краю лісу.

Туман знову повільно збирався між деревами.

Але цього разу небо було ясним — і туман не мав би бути тут.

Він просто не міг.

Я зробила крок уперед.

І саме тоді це сталося.

Мене ніби пройняло слабке світіння — не зовні, а всередині.

Пульс рвонув угору, в грудях розквітло тепло, а пальці раптом… заніміли.

— Лія.

Я завмерла.

Голос. Той самий.

Але цього разу він звучав не як відлуння — а близько. Дуже близько.

Я обернулася — і туман тихо розсунувся, ніби двері.

І з нього вийшов Еван.

Його очі виглядали темнішими, ніж учора, але теплішими, ніж мали б бути в такій неприродній сірості.

— Ти знову тут, — сказав він і підійшов на кілька кроків ближче. — Я знав, що прийдеш.

— Чому? — прошепотіла я, бо важко було дихати, коли туман обвивався навколо моїх рук мов живий.

Еван уважно глянув на мої пальці.

— Ти відчуваєш, так?

— Це почалося.

— Що почалося? — я злякано стисло долоні. — Що зі мною?

Він не відповів одразу.

Замість цього підняв руку — і туман, який клубився між нами, слухняно зібрався в одне місце.

Наче він його… чув.

— Ти не одна, — сказав він тихо. — І ти не зламаєшся.

— Я і не збиралась, — пробурмотіла я, намагаючись жартувати, але вийшло нервово.

Еван усміхнувся краєм губ.

Потім зробив крок ближче ще — настільки, що я відчула його тепло навіть крізь прохолоду повітря.

— Туман не поводиться так із людьми, — пояснив він. — Він реагує на силу. На твою силу.

Мене кинуло в холод.

— У мене… її немає.

— Є, — він торкнувся краю моєї руки. Легко, обережно.

Його пальці не були холодними — навпаки, теплі, майже занадто.

Туман у секунду закрутився навколо наших долонь, утворюючи м’який світляний вихор.

Я здригнулася.

— Бачиш? — прошепотів він. — Це не я. Це ти.

— Але чому?.. — я ковтнула. — Чому я?

— Бо ти моя… — він зупинився, стишуючи голос. — Бо ми пов’язані. Набагато глибше, ніж ти зараз можеш уявити.

Серце забилося так сильно, що я подумала, що він його чує.

— Ти відчуваєш це теж, так? — запитав він.

Я видихнула — ледве.

— Так.

Еван кивнув — і на мить його очі стали світлішими, ніби відсвітили щось зсередини.

— Тоді я навчу тебе, — сказав він. — Але спочатку… ти маєш навчитись не боятися себе.

Туман піднявся вище, огорнув нас обох і вмить став теплішим.

І я вперше в житті не втекла від того, що відчувала.

Навпаки — зробила крок назустріч.

---------- 2 ----------

Коли туман почав розсіюватися й Еван повільно відійшов назад, давши мені можливість прийти до тями, я почула знайомий звук — тихе, тріскуче:

— …о ні. О НІ.

— Ашер, не панікуй!

— Я НЕ ПАНІКУЮ, Я ПРОСТО РЕАГУЮ!

Я обернулася — і справді:

Нора й Ашер стояли на стежці, задихані, рюкзаки наперекос, ніби мчали сюди на всіх парах.

Чудово.

От цього я не планувала.

Нора широко розплющила очі:

— Ліє… будь ласка, скажи, що це не те, що я думаю…

— А що ти думаєш? — пробурмотіла я.

Вона різко махнула руками навколо, показуючи на легкі потоки туману, які ще кружляли в повітрі, а потім — на Евана.

— Що ти влаштовуєш магічну фотосесію в тумані з новачком, який розчиняється в повітрі як спецефект із фільму категорії В!

Ашер підскочив до мене ближче:

— Ліє, ти ціла? Він тебе не вбиває? Не кусає? Не вселяється тобі в мозок?

— Ашер! — я закотила очі. — Я жива. І ніхто мене не кусав.

— Поки що, — пробурмотів він собі під ніс.

Нора тим часом тихо придивлялася до Евана, ніби намагаючись вирішити, чи варто йому вірити.

— Слухай, загадковий хлопче, — сказала вона, схрестивши руки. — Ти часто з’являєшся в тумані там, де Лія? Чи це… ексклюзив?

Еван навіть не виглядав здивованим.

Просто кивнув їй, як людині, яку давно знає.

— Я не хочу завдавати Лії шкоди. Навпаки.

— О, чудово, — Нора підняла брову. — Це саме те, що говорять хлопці, які потім тікають у туман.

Ашер схопив її за лікоть:

— Я казав, він дивний! Я цілком казав!

— Ти казав, що у нього «аура хижака, який шукає другу половину шкарпетки», — нагадала йому Нора.

— Це було образно! — обурився він.

Я втрутилася, втягнувши повітря глибше.

— Хлопці… все нормально. Я просто…

Я не знала, як пояснити.

Це ж неможливо.

Навіть звучить смішно.

Але Нора наблизилася, взяла мене за плечі і серйозно подивилася в очі.

— Ліє. Я знаю, коли ти щось приховуєш.

— Я… не приховую.

— Ти світишся, — сказала вона.

— Що? — я кліпнула.

— Світишся! — повторив Ашер. — Ну… трохи. Може, я збожеволів, але я бачу якісь… іскри чи щось таке навколо твоїх рук!

Я опустила погляд — і справді:

навколо пальців залишалися ледь помітні струмки туману, наче він досі чіплявся за мене.