Розділ 3. Загадковий новачок

---------- 1 ----------

Після останнього дзвінка школа раптом стала надто гучною. Усі поспішали додому, обговорювали контрольні, закривали шафки, сміялися. Лише я йшла коридором так, ніби пливла проти течії.

Весь день мене не полишало дивне відчуття: Еван був близько. Не фізично — а наче всередині повітря, десь під шкірою.

Мені хотілося просто видихнути й забути, але як тільки я ступила на шкільний двір, серце різко вдарило сильніше.

Еван стояв біля краю лісу. Наче чекав когось. Або… мене?

Він дивився у глибину дерев, куди стягувався легкий туман — хоча зараз не мало бути ніякого туману. Сонце ще не зайшло.

— Ти це бачиш, так? — Нора з’явилася поруч, виплигнувши буквально нізвідки.

— Так, — прошепотіла я, не зводячи з нього очей.

— І що він там забув? — Ашер обережно визирнув з-за мої плечей. — Це ж наш ліс. Ліс, у якому живуть комарі, гілки й потенційні маніяки, я наголошую.

— Ашер… — пробурмотіла Нора, закотивши очі. — Це просто ліс.

— Просто ліс? — обурився він. — Ти там була вночі? Бо я — ні, і не збираюся.

Я ледь всміхнулася, але напруга все одно не відступила.

Еван стояв зовсім нерухомо. Наче прислухався до чогось, чого ми не могли почути.

— Може, підійдемо? — Нора штовхнула мене ліктем у ребра. — Ти ж хочеш.

— Я… не знаю, — зізналася я. — Щось тут не так.

— Тим більше треба дізнатися! — Нора усміхнулася так, ніби це найкраща авантюра у світі.

— А я пропоную не підходити, — пробурмотів Ашер. — У мене, між іншим, є інстинкт самозбереження, і він зараз просто волає тікати.

— Тихіше, — сказала я, бо раптом Еван озирнувся.

І на мить… я була певна, що його погляд ковзнув точно по мені. Наче він знав, що ми тут, хоч ми стояли далеко й тихо.

— О, все, він тебе точно помітив, — прошепотіла Нора з захватом. — Ти бачила його очі? Це ж… мм, як у рекламних роликах.

— Як у вовка, — буркнув Ашер.

— Що? — я здивовано глянула на нього.

— Ну… — він зніяковів. — Не знаю. Просто… темні. Наче глибокі.

Нора пирснула від його пафосного опису.

Еван зробив кілька кроків у глибину дерев, і туман злегка заворушився слідом. Неначе дим потягнуло за ним.

Моє серце знову стислося.

— Я йду за ним, — сказала я раптом, навіть не думаючи.

— ЩО? — вигукнули одночасно Нора й Ашер.

— Не глибоко. Просто… подивитися.

— Ліє, він дивний! — заскиглив Ашер. — Я не хочу потім пояснювати твоїй мамі, чому її донька пішла в ліс за красенем-загадкою і більше не повернулась!

— Я поруч, — сказала Нора, рішуче беручи мене за руку. — Ашер, йдеш із нами. Крапка.

— Це булінг, — пробурмотів він, але поплентався слідом.

Ми зробили кілька кроків у бік лісу.

А всередині мене росло те саме відчуття, знайоме з вчорашнього вечора:

цей хлопець притягує мене не просто так.

Щось у ньому — щось у тумані — пов’язане зі мною.

Я ще не знала як.

Але знала точно: я повинна дізнатися.

---------- 2 ----------

Ми зайшли в ліс лише на кілька метрів, але світ одразу змінився.

Немов хтось вимкнув шум шкільного двору.

Стало тихо… надто тихо.

Я не чула навіть вітру.

Туман ковзав між деревами, ніби чекав нас.

— Мені це не подобається… — прошепотів Ашер, але його голос здався далеким.

— Тримайся ближче, — сказала Нора, хоча звучала більше захоплено, ніж налякано.

Я ж відчувала щось зовсім інше — знайомий відгук у грудях, такий самий, як учора, коли вперше побачила Евана.

І тут він вийшов із туману.

Наче знав, де ми будемо.

— Ти знову стежиш за мною? — сказав він першим. Але в голосі було більше усмішки, ніж докору.

Я завмерла на півкроку.

— Це ти стоїш у нашому лісі, — відповіла я, зводячи брову. — Тож хто тут за ким стежить?

Він легенько хмикнув, і я раптом відчула, як туман під ногами ворушиться разом із цим звуком. Наче реагує на нього.

— Або ти просто не могла не прийти, — додав він тихо.

— Самовпевненість тобі личить, — сказала я. — Але ні.

— Ні? — він зробив крок ближче. — А я думав, ти відчула.

— Що саме? — запитала я, хоча серце вже знало відповідь.

Він нахилив голову трохи вбік, вивчаючи мене так уважно, що мені здалося: він бачить мене наскрізь.

— Мене.

— А я думав… ти чула мій голос.

Холод пройшовся по шкірі.

Я ковтнула:

— Я… чула щось. Але це не означає…

— Означає, — перебив він м’яко. — Бо я відчув тебе.

Нора ззаду тихо перекусила губу — вона явно ловила кожне слово.

Ашер, навпаки, видихнув так гучно, що ледь не злякав туман.

— Ага, круто, у вас тут хімія, магія, все таке, — пробурмотів він. — Може, ми вже підемо, поки цей туман не вирішив нас з’їсти?

Я хотіла повернутися, пожартувати щось у відповідь… але не змогла відвести погляд від Евана.

Туман навколо нас заворушився сильніше.

Простягнувся вгору легкими пасмами, немов торкався моєї руки.

Еван теж поглянув на нього.

— Бачиш? — тихо запитав він. — Він не робить цього з усіма.

— А з ким робить? — голос зрадливо затремтів.