Розділ 2. Шкільні інтриги

---------- 1 ----------

Понеділковий ранок зустрів мене запахом свіжої кави у коридорі й звичним гулом учнівських розмов. Але все здавалося якимось… іншим. Наче повітря стало щільнішим, важчим — і кожен крок луною відбивався десь у грудях.

Я намагалася переконати себе, що це просто нерви, але всередині вже вирувала дивна напруга. Відтоді, як у школі з’явився новий учень, відчуття змінилося — ніби мене хтось невидимий спостерігає.

Я зайшла до класу, і одразу ж побачила Нору, яка, як завжди, обговорювала щось захоплено, розмахуючи руками, а Ашер сидів поруч і робив вигляд, що слухає, хоча очі у нього були напівзакриті — класичний “я тут, бо мене посадили”.

— Лієчко, привіт! — Нора майже проспівала, махнувши мені рукою. — Ти пропустила найцікавіше! Ашер щойно виголосив свою офіційну теорію про Новенького. Хочеш почути?

Ашер повільно підняв голову.

— По-перше, це не теорія, а логічний висновок.

— Та ну? — Нора закотила очі, але усміхалась.

— По-друге, — продовжив він, — скажи чесно, Ліє, він виглядає так, ніби щойно знявся у рекламі спортивного спорядження і тепер вирішив прийти до нас, простих смертних.

— Ашер, перестань, — сміючись, кажу я йому. — Ти просто ревнуєш до його зачіски.

— Я не ревную! — обурився він. — Я просто не довіряю людям, які заходять у клас з таким виразом обличчя, ніби планують захопити світ.

Нора пирснула.

— О, він точно тобі подобається.

— Мені ніхто не подобається, — кинув Ашер і втупився в підручник догори ногами.

Нора нахилилась до мене й тихо додала:

— Ти ж бачила його? Він же, ну… ну дуже…

Я підняла очі — і саме в цей момент він зайшов.

Еван.

Він ішов повільно, впевнено, ніби знав кожну тріщинку на підлозі. Його темне волосся трохи пада́ло на очі, карі, глибокі, непрочитані. А я — знову відчула це. Тепле, хвилююче, настирне — ніби хтось притягнув мене ближче невидимою ниткою.

Він тут.

Моє серце пропустило удар.

Він навіть не дивився у мій бік… але я все одно знала, що він відчуває мене так само. Наче між нами натягнулася струна, і кожен його крок змушував її тремтіти.

— Я ж казала! — прошепотіла Нора, легенько штовхнувши мене ліктем.

— Та тсс, — зашипіла, бо відчувала, що червонію.

Еван сів за дві парти позаду. Між нами було досить відстані, щоб не здавалось дивним… і недостатньо, щоб я могла забути, що він тут.

Ашер нахилився до мене.

— Ліє, слухай. Якщо він знову буде на тебе так дивитися, я візьму свячену воду й…

— Ашер! — Нора мало не розсміялася вголос.

— Що? Я просто кажу, — бурмотів він. — Цей хлопець підозрілий. Надто тихий. Надто спокійний. Надто…

— Красивий? — підказала Нора.

— Я хотів сказати “дивний”, — пробурчав він, але почервонів точно.

Я намагалася слухати вчительку, але слова плавали перед очима. Увесь мій світ зосередився позаду мене, де сидів Еван. Кожного разу, коли він рухався, я відчувала це шкірою. Коли він піднімав голову — у грудях щось стискалося. Коли він дихав… ніби повітря змінювався.

Що зі мною відбувається?

Але я не могла відвести від нього думок.

Я не бачила його — але точно знала: він дивиться в мій бік.

І чомусь від цього ставало не страшно.

Ні.

Надто добре.

---------- 2 ----------

Коридор гудів, як завжди. Дехто поспішав до шафок, інші збиралися в купки, обговорюючи домашку чи вихідні. Я ж ішла поряд з Норою, намагаючись зробити вигляд, що все нормально… хоча всередині мене ще вібрувала дивна хвиля, що залишилася після уроку.

Нора одразу глянула на мене з тим своїм “я-все-бачу” поглядом.

— Ну? Говори. Що з тобою? — вимагала вона, переставляючи телефон із руки в руку.

Я зітхнула. Спробувала зібрати думки.

— Не знаю… Він… Еван… Він поводиться дивно.

— Дивно як “дивно” чи як “ооо, привабливо-містично” дивно? — Нора підморгнула.

Я пирснула сміхом, але швидко втрималась.

— Я серйозно. Він… завжди поруч. Куди б я не пішла, він з’являється буквально за хвилину. На уроці сидів за дві парти, але я відчувала його так, ніби він поруч.

Я замовкла, вдивляючись у натовп учнів перед нами.

— Наче… — почала я, але сама не знала, як це сформулювати.

— Наче знає, що тобі потрібно? — закінчила Нора за мене.

Я підняла очі на неї.

— Так. Саме так. Наче він відчуває, коли я нервую, коли мені некомфортно… коли я думаю про нього. Це ж безглуздо, так?

Нора підняла брови.

— Безглуздо? Ліє, це звучить як щось із романтичного серіалу. Чи з тих книг, які ти читаєш ночами, думаючи, що ніхто не бачить.

— Нора! — я штовхнула її плечем. — Я не про це…

— А про що? — вона хитро примружилась. — Хіба тобі не цікаво, чому він дивиться на тебе так, ніби знає якусь таємницю?

Я хотіла відповісти, але позаду почувся знайомий голос.

— Ага, таємницю, ага. Ви двоє вже пари складаєте чи що?

Ми різко обернулися.

Ашер стояв позаду, спершись на шафку, схрестивши руки на грудях. Його вираз був сумішшю скепсису, роздратування і, звісно ж, тієї самої ошкіряної усмішки “я все чув”.

— Ашер! — вигукнула Нора. — Ти що, підслуховував?

— Хм, — він зробив вигляд, що задумався. — Я? Ніколи. Просто стояв поруч і… випадково почув, як ви захоплюєтесь новеньким містичним красунчиком.