Розділ 1. Туманний шепіт

---------- 1 ---------- 

Я стояла біля вікна й роздивлялася подвір’я, яке майже повністю поглинув густий ранковий туман. Він рухався так, ніби жив своїм власним, дивним життям — хвилями, ривками, неначе хтось невидимий пробігав крізь нього.

Я мимоволі потерла руки, хоча в кімнаті було тепло.

— Що за… — тихо пробурмотіла я, нахиляючись ближче до скла.

Туман закрутився спіраллю, швидко, майже занадто швидко. Я втиснулася в підвіконня, відчуваючи, як по спині пробігає холод.

І тоді я почула це.

«Лія…»

Шепіт ледь чутний, ніби видих, але я виразно почула своє ім’я.

Моє серце підскочило до горла.

— Ні, мені здалося, — сказала я вголос, хоча звучало це не дуже переконливо.

Я зробила крок назад, потім ще один.

У голові почали снуватися панічні думки:

Може, я перенервувала? Може, це просто вітер? Або телевізор у сусідів?

Або… ні, перестань. Тобі десять разів казали, що в тебе багата уява. Ось вона й працює.

Та коли я вже розверталася, щоб піти на кухню, шепіт повторився — цього разу виразніший, ніби хтось стояв просто по той бік скла.

«Лія…»

— Стоп. Такого не буває, — прошепотіла я, відчуваючи, як руки стають холодними.

Я знову підійшла до вікна й обережно торкнулася скла пальцями.

Туман розсунувся, утворивши вузький коридор, який тягнувся прямо до старого лісу за будинком.

— Серйозно?.. — видихнула я. — Чому ти взагалі на це дивишся, Ліє? Двері — ось там. Іді й зроби чай. Забудь про це.

Але я не відходила.

Що, якщо це попередження? Або знак?

І чому він покликав мене по імені?

Я ковтнула повітря, шукаючи логічне пояснення — але нічого, окрім дивного, холодного передчуття, знайти не могла.

Раптом у двері постукали.

Я підстрибнула.

— Ліє? — почула мамин голос. — Ти в порядку?

— Та… так! Просто… туман сьогодні дивний.

За дверима почулося легке зітхання.

— Туман як туман. Не накручуй себе зранку.

Я кинула останній погляд у вікно — туман знову став звичайним, без коридору, без спіралей. Спокійний і нерухомий.

Наче нічого й не було.

Але я знала: було.

І хтось, або щось, знало моє ім’я.

---------- 2 ----------

Коридор школи гудів, наче вулик. Хтось сміявся біля шафок, хтось носився з підручниками, а хтось намагався втиснутися у клас до дзвінка.

Я протиснулась між двома старшокласниками й якраз побачила Нору — вона стояла, сперши руки на пояс, і дивилася на мене тим поглядом, де 50% турботи, 30% осуду й 20% “Ти серйозно?”.

— Лія Арджент, — урочисто почала вона, — хвилина мовчання за твою пунктуальність.

— Я не запізнилась, — одразу захистилася я. — Я просто… трохи затрималась.

— Ага, — Нора склала руки. — Це коли ти стоїш у маршрутці? Бо ти стояла десь в іншому вимірі.

Я скривилася.

— Вікно. Туман. Страшний ранок, якщо коротко.

— Туман? — Нора нахилила голову. — Ліє, ти живеш біля лісу. Там завжди туман. Якщо ти кожного разу будеш його боятися, я тебе в школу на повідку водитиму.

— О, оце я хочу побачити, — встав поруч Ашер, тримаючи в руках три книги й один пончик. — Нора, що ти їй зробиш? Купиш рожевий повідок з блискітками?

— Ашер… — Нора закотила очі.

— Ні, серйозно. Або давай чорний. Стильний. Готичний. Під її вайб “я вічно переживаю”.

Я штурхнула його ліктем:

— Можеш не перебільшувати?

— Це я? Перебільшувати? — він приклав руку до серця. — Ніколи.

Нора прокоментувала тихим, але виразним бурмотінням:

— Він народився перебільшенням.

— А ти народилась редактором чужих життів, — парирував Ашер.

— Хтось же мусить вас тримати в нормі, — огризнулася Нора й різко повернулася до мене. — Так. Продовжуй. Туман що?

Я облизала губи, не знаючи, чи варто все розповідати.

Але Нора дивилася з очікуванням, а Ашер уже жував пончик, повністю налаштований слухати.

— Він… рухався, — тихо сказала я. — Неначе… живий.

Ашер миттю підняв брови:

— Туман? Живий? Вау. Це круто. Може, він зве нас у пригоди? Або це початок фільму жахів. Я за.

— Господи, — Нора втиснула долоню в обличчя. — От мучаюсь питанням: це я дружу з двома драматичними геніями чи двома… двома…

— Красенями? — підказав Ашер.

— Ні. Ідіотами.

Ми одночасно розсміялися, навіть я — хоч ще кілька хвилин тому мене трусило від тривоги.

Нора взяла мене під руку й потягла до класу.

— Слухай, Ліє, — сказала вона вже м’якше. — Якщо тебе щось реально налякало — скажи. Ми ж із тобою, окей?

Я кивнула, а всередині щось легенько стислося.

Бо як їм сказати, що туман сьогодні… говорив?

---------- 3 ----------

Після другого уроку я вийшла на подвір’я — треба було просто пройтися й трохи провітрити голову.

Хоча вирватися з гудіння школи виявилося не найкращою ідеєю: за дверима мене зустрів той самий ранковий туман. Густий, холодний, мовби живий.

— Знову ти… — прошепотіла я.