Істина в вині

Життя в маленькій корчмі вирувало. Ввечері до неї прямували відвідувачі з усіх усюд після роботи, щоб смачно поїсти та відпочити. Служниці ледве встигали розносити наїдки, а корчмар те й робив, що командував. Навколо стояв гамір, смерділо потом і кислим пивом.
 І у всю цю ідилію раптом вломилися п'ятеро мандрівників. Саме вломилися, бо вони підійшли до вузьких дверей всі разом, спричинивши штовханину. А ті п'ятеро були ну зовсім різні, проте об'єднувала їх любов до пригод і водночас суцільні невдачі. Першим до корчми важко ввалився Антон Рубайло, мандрівний лицар. Про те, що він лицар, свідчив лише гордо-пихатий вираз обличчя та старий меч у простих піхвах, заточений так, що вже ледь не ламався. Антон любив випити і розказати побрехеньки про свої подвиги. А оскільки подвиги не завжди увінчувалися перемогою, то коня з обладунками він нещодавно програв у поєдинку. На нові обладунки грошей не було, але ж статус лицаря зобов'язує, тому Антон Рубайло продовжував мандрувати світом і розказувати всім цікавим про своє героїчне життя.
Одразу за Антоном увійшов Ждан Забарило, його слуга та зброєносець, дещо ледачий любитель поїсти та поспати. Оскільки крім меча в Антона більше зброї не залишилося, то Ждану і носити було майже нічого, тож він переважно байдикував. Антон водив його за собою виключно для статусу лицаря, бо як же без зброєносця показатися перед поважними панами й дамами.
За Антоном та Жданом увійшов, ні — проковзнув, наче тінь, Шіннеад Ап Флорізель — ельф, друг та компаньйон Антона, якого той одного разу врятував від королівської сторожі. Ельф був достойний син свого народу, розвідник та вправний мисливець, але його вигнали з рідного Темнолісся за якісь гріхи. Які саме — то була таємниця розвідника, яку він нікому не розкривав, навіть коли мав необережність трохи випити.
Далі важким кроком тупцював Дубук Азад — гном, що колись був вправним майстром ювеліром та поважним жителем Синіх Гір, проте, що гріха таїти, любив зазирнути до кухля та помацати пухкеньких гномок. Спочатку йому те прощали, бо робив витончені розкішні прикраси, але коли Дубук так втратив страх, що його застукали з дружиною самого начальника шахти, то вигнали славетного ювеліра з ганьбою. Всі його інструменти залишилися у майстерні, а гнома вигнали у чому був — тобто у спідньому та з пустими руками. Оскільки Дубук більш нічого робити не вмів, то тепер вештався світом з друзями по невдачі.
Замикав п'ятірку гостей Здуб Зі Здух — маленький зеленошкірий гоблін. По правді, був це найзагадковіший член дивної компанії: хитрий, пронирливий, переважно мовчазний, проте дуже гострий на язик, якщо припікало. Серед друзів він грав роль того, хто за словом до кишені не лізе, вміло відповідав будь-кому, хто насмілився ображати товаришів, і вже три рази врятував Антона від лицарської ганьби. Чи його вигнали свої, чи сам від них пішов, Здуб ніколи нікому не розповідав, а на будь-які розпитування відповідав лише міцним слівцем.
Дивна компанія трохи постояла біля входу, оглядаючи залу на предмет вільного столика. Один знайшовся якраз коло шинкаря. Сидіти там мало хто хотів, бо той кричав так, що аж вуха закладало. Та хіба це бентежило друзів, коли їм випала честь виконати замовлення самого Ласло Цу Цукерберга, герцога цих земель, якому дуже докучав дракон, що крав овець, коней, а іноді селян. Славетні лицарі правили за знешкодження дракона високу ціну, а герцог на старості став економний, тому знайшов тих, хто обіцяв виконати все дешевше — славетну п'ятірку.
— Ну що ж, друзі, пропоную відсвяткувати отримання героїчного завдання! — урочисто промовив Антон.
— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — пробурмотів Здуб. — Той дракон може так пальнути, що від нас самі головешки залишить, хай йому грець!
— Не забувай про наші таланти! — нагадав Шіннеад. — От я найвидатніший розвідник серед ельфів — проберуся тому дракону мало не під зад, він навіть не помітить!
— До речі, а то дракон чи дракониха? — запитав Дубук. — Якщо дракониха, то я спробую заговорити та зачарувати її, а поки вона буде слухати та на мене дивитися, Антон її приб'є.
— Та хто на тебе спокуситься, крім ваших жирних гномок? — гиготнув Здуб.
— Ану цить, мурло язикате! — Дубук уже замахнувся кулаком, але Антон його зупинив:
— Тихше, шановане панство, так поводитися не годиться! Ми ж благородні лицарі, а не якісь холопи. Треба придумати план, а не мірятися…
— Мечами! — раптом бовкнув Ждан.
— Меч тут тільки в мене, тому я головний! — перебив його Антон. — Отже, всі зараз слухайте мене. Вип'ємо за майбутню роботу. І хай Фортуна посміхнеться нам!
— Хто така Фортуна? Ота симпатична служниця? — запитав Ждан, замріяно дивлячись кудись.
— Мовчи, дурню неосвічений! — цитьнув Антон. — Тут вельможне панство розмову веде, а твоє діло мовчки сидіти й слухати. Хоч розуму трохи наберешся!
— А що пити будемо? — запитав Дубук. — Я за пиво!
— Ні, пиво — то для грубих мужиків, — скривився Шіннеад. — Я за щось витонченіше. Наприклад, вино з ельфійських виноградників, полите потом єдинорогів. Смак неймовірний, а аромат тонкий, наче талія феї…
— Ти, естет з лісу, думаєш, тут таке подають? — знову забурчав Здуб. — Максимум, що наливають у цьому гадючнику, — наливку з ароматом свинячого хліва.
— Що ти сказав? — раптом озвався корчмар, який хоч і кричав голосно на служниць, проте слух мав теж гострий. — З яким таким ароматом? Та я зараз усю вашу гоп-компанію вижену звідси, як березневих котів з коминної труби! Псуєте мені тут добре ім'я своєю балаканиною!
— Шановний пане, прошу пробачити моєму другові за необдумані слова. Він завжди такий на язик гострий, що поробиш, — Антон намагався заспокоїти корчмаря, який уже стис кулаки від люті. — Ось вам компенсація за моральні страждання.
Антон простягнув шинкарю срібну монету. Той одразу замовк, хижо глянув на неї, як вовкулака на дівчинку з пиріжками, поклав у кишеню фартуха й солодким голоском запитав:
— Вельмишановний пане, чого бажаєте? Є смажені кабани, тільки сьогодні застрілені, годину тому рохкали. Є запечені гуси, ще зранку плавали в озері біля лісу, де рохкали кабани. Є риба, спіймана теж у тому озері…
— Нам усього потроху, а ще випити б, — перебив його Антон, у якого, правду кажучи, все слинки потекли від голоду.
— Що будете пити? — услужливо запитав шинкар.
— Тільки вино! — вигукнув ельф і витончено стукнув тендітним кулачком по столі.
— Пива нам! — гаркнув Дубук. — І міцнішого!
— А мені все одно, аби нализькатися, — гигикнув Ждан.
— Мені теж все одно, однаково подасте якесь пійло, — буркнув Здуб.
— Усім вино, гному — пиво, щоб не ображався, — резюмував Антон. — І швидше, а то у нас благочесні справи великої важливості, часу обмаль.
Шинкар уже збирався йти на кухню, як раптом двері зарипіли, та так голосно, що аж відвідувачі хором повернули голови до входу. На порозі стояв дідок з довгою бородою, в темному плащі і в капелюсі, на який дивним чином було приладнане опудало сови. Слідом за ним шкандибав парубок у сірій мантії — схоже, що учень. Стариган оглянув залу пронизливими очима, урочисто вдарив об підлогу довгим посохом і промовив:
— Вітаю всіх, хто тут зібрався. Як усі знають, часи настали нелегкі: ціни ростуть, влада вимагає все більше податків… Ой, я не про це хотів. У житті вам усім, я точно знаю, бракує дива. А якщо ви не йдете до дива, то воно йде до вас. Я Прокоп Мораваз — алхімік третього ступеня, почесний маг п'ятого ступеня, маю червоний диплом магічного університету імені Петрофа Чародійного, почесну нагороду від голови села Свинорохківка за зцілення його дочки від…
— Годі вже, старий пердун! — перебив його Здуб. — Кому це цікаво? Власну пиху почухати захотів? Так хвалися перед іншими чародіями, а тут усі поїсти та випити прийшли.
— Не хами старшим! — обурився Прокоп. — А то перетворю на жабу. Так про що я? А! Диво прийшло до вас. І воно зробить вас щасливішими! Я почесний майстер з приготування лікувальних і чарівних напоїв. Мої напої зроблять вам таке диво, що все життя будете згадувати!
З цими словами чарівник закотив прямо в шинок кілька невеликих барилець. Корчмар як їх побачив, то аж заволав від люті:
— Ти що, клієнтів у мене відбиваєш? Ще й сміливість маєш? Зараз спущу на тебе собаку! Ні, краще Пука Довбня, що в мене на конюшні працює. Він з тебе всю наглість вмить виб'є!
— Та тихше ви, шановний корчмарю, — заспокоїв його Прокоп. — Я вам не конкурент. Ваші напої тамують спрагу та дають тимчасову душевну розраду, а мої творять диво. Проте не кожен має сміливість їх спробувати, бо одне діло про диво мріяти, а інше — його відчути. Є тут сміливці, що хочуть спробувати мій новий продукт — Вино Сміливості? Від нього ви станете сміливими, витривалими та сильними, наче славетний лицар Де Мордас, що вбив п'ять драконів і ще шостого поранив.
— Брехня то! — пхикнув Здуб. — Убив він сам одного, а інших — його зброєносці. Люблять ці славетні лицарі собі подвигів дописати, щоб їх потім усі благородні дами хотіли!
— А що, ми хочемо спробувати! — перервав його Антон, вставши із-за столу. — Ми сміливі, і навіть дуже, але ще трохи сміливості ніколи не завадить. Давайте сюди своє вино, Прокопе! Не хвилюйтеся, наше замовлення в силі, — заспокоїв він шинкаря, що вже бідкався через конкурента.
— О, чудово, ви навіть не уявляєте, яке це унікальне вино! — Радісно пролопотів Прокоп, розкорковуючи одне барильце. — Не кожному випадає можливість спробувати це диво!
Він кивнув своєму учневі, і той поставив друге барильце, щоб його теж відкоркувати. Шинкар поставив на стіл кухлі, а маг наповнив їх вином по самі вінця. Ждану теж налили, щоб не нудьгував. Усі відвідувачі з цікавістю слідкували, як п'ятірка пробує вино, щоб вирішити, чи варто його замовити самим. Дубук випив одним махом, витер кулаком пишну бороду й так голосно відригнув, що аж кіт під столом підстрибнув від переляку. Здуб теж випив швидко, поморщився, але промовчав. Ждан так зрадів, що йому щось перепало, тому випив своє, а потім ще кілька крапель з кухля Здуба. Антон та Шіннеад були витонченіші, тому пили довше, маленькими ковточками, намагаючись розпробувати усі нотки смаку. Нарешті допивши вино, Антон промовив:
— Хороше вино. Майже таке саме, як було на прийомі в герцога Феєрського.
— Тю, пане, так нас же туди не пустили, — вставив п'ять копійок Ждан, — бо ви залицялися до герцогової доньки.
— Цить, дурню! — Антон аж почервонів, як те вино.
— Все одно ельфи роблять краще, — надув губи Шіннеад.
— А коли буде диво? Га? — почухав потилицю Дубук.
І диво сталося. Та таке неочікуване диво, що у Прокопа очі округлилися, як в опудала сови на його капелюсі. У Дубука вмить виросли на голові гіллясті оленячі роги. В Антона почав видовжуватися ніс, поки не став майже в руку довжиною. У Ждана ніс навпаки задерся, розширився й перетворився на свинячий п'ятак. У Здуба так збільшився язик, що аж не вміщався в роті і теліпався, досягаючи підлоги. А в Шіннеада вуха, які і без того були загострені, ще більше загострилися й видовжилися, як у віслюка.
— Бхе! Яха-муха, ши шо жобив?! — заверещав гоблін, ледве вправляючись з новим язиком.
— Вимагаю пояснень! — ельф обмацав вуха й стукнув кулачком по столі, вже зовсім не витончено. — Я спадковий розвідник! Як мені виконувати свою почесну роботу з такими вухами? Я ж усі дерева буду чіпляти!
— Дерева чіпляти? Ти на мене глянь! — загарчав гном. — Як я в шахту полізу з такою "короною"?
— З мене всі сміятися будуть! А свині цілуватися полізуть, бо за свого приймуть, — розплакався Ждан.
— Шановне панство! Заспокойтеся! — Антон обережно помацав носа. — Бачте, ми всі постраждали. Шановний пане чарівник! Ми вимагаємо пояснень! Так виглядає сміливість, яку ви обіцяли?
— Еее… Я дуже вибачаюся, — пробелькотів Прокоп, трусячись від хвилювання. — Правду кажучи, це вперше такий прикрий випадок…
— Ану йди сюди, шахрай недобитий! — Дубук вже закочував рукави і встав із-за столу, але Антон його зупинив, вчасно схопивши за ріг.
— Вибачте, я переплутав барильця, — похнюпився маг. — Замість вина сміливості я налив вам вино істини. Це все учень винен, забув їх підписати!
— Яхої ше ісини? Шо ти мелеш, опухало стахе? — Здуб скочив і побіг до Прокопа.
— Тихше, заспокойтеся. Зараз я все поясню. Вино істини показує справжню суть і наміри того, хто його вип'є. Навіть якщо той це старанно приховує.
— Так що, я вже не гном, а олень насправді? — гаркнув Дубук.
— Та дайте пояснити! От молодь пішла, ніякої поваги до старших! Справжня суть передається не прямо, а, так би мовити, алегорично. Ось у вас, шановний гноме, виросли роги. А це означає, що ви замішані в гріхах подружньої зради. І, судячи з довжини рогів й кількості відростків, випадків було щонайменше двадцять.
Дубук хотів щось відказати, але промовчав і густо почервонів, бо тепер про його походеньки знав увесь шинок.
— Далі. У пана гобліна виріс язик. А це означає, що він любить гостре слівце, вживає його надто часто й навіть тоді, коли це недоречно.
Гоблін лише вилаявся, теліпаючи язиком з боку в бік.
— У вельмишановного ельфа виросли вуха, що означає його схильність до підслуховування чужих розмов, які йому було б не слід чути.
— І що? Я розвідник! — відказав Шіннеад. — Це основа мого ремесла! Як я буду шпигуном, якщо нічого не підслуховуватиму?
— Значить, ви за звичкою підслуховуєте все, навіть те, що вам не загадували, — розвів руками Прокоп. — Далі. У пана лицаря виріс ніс. І добряче виріс. Це значить лише одне: ви забагато брешете.
— Я брешу? Та ніколи! Брехня паплюжить лицарський кодекс! — обурився Антон. — Перш ніж мене звинувачувати, ви би…
— Ой, пане, ви ж оце недавно хвалилися, як вбили одним махом трьох орків, хоча ваш тупий меч навіть одного не зарубить, — перебив його Ждан. — А ще раніше розказували, як врятували знатну даму, а насправді її врятував…
— Цить! — Антон знову почервонів. — Так, іноді доводиться трохи прикрашати розповіді про мої подвиги. Але це не брехня! Це художній домисел!
— Що поробиш? — спокійно відповів Прокоп. — Така суть цього напою. Він показує про всіх правду і лише правду. Ось, до речі, ваш покірний слуга. Його п'ятак означає саму суть. А що люблять, перепрошую, свині? Поїсти, повалятися в багні.
— Ти, діду, не наговорюй! — розсердився Ждан. — Поїсти люблю, але ж хто не любить? А багно саме мене знаходить, бо то дороги такі погані.
— І що тепер нам робити? — виступив Антон. — Сміливість ми не отримали, а нам треба дракона перемогти. І тепер ще з подарунками, що ходити заважають.
— Та нас дракон засміє! — похнюпився Ждан.
— Є протидія вину істини, — загадково промовив Прокоп. — Але треба її здобути.
— От іди і здобудь! — вигукнув Дубук. — Сам напартачив, сам і розчакловуй нас!
— Та я вже старий, мені ходити важко. Та й справ багато, герцог просив зварити йому зілля від…
— Ше шас не шікавить! — розлютився гоблін. — Стахий хитхий пень!
— Та дослухайте ви! Щоб зняти наслідки дії вина істини, треба знайти одну квіточку і зварити з неї зілля, а потім випити.
— Це дуже довго, нам треба скоріше йти на дракона, — Антон не заспокоювався. — Це справа честі!
— Іншого способу немає, — пояснив чарівник.
— А що за квіточка? — запитав Антон.
— Дуже рідкісна, — загадково промовив Прокоп. — Росте вона лише на одній горі, а йти до неї звідси чотири дні й три ночі.
— Нам треба швидше! — Дубук стукнув кулаком по столу, що аж кухлі підскочили. — Дракон не чекає!
— Заспокойтеся! Дослухайте нарешті! — обурився чарівник. — Квіточка та росте лише на горі Тибацюрка.
— Як-як? — перепитали всі хором.
— Тю, невігласи. Раніше про цю гору всі знали. Стоїть вона на північному кордоні нашого герцогства. А назва в неї така дивна, бо отримала вона її ось як. Сто років тому прадід нинішнього герцога об'їздив свої безкрайні володіння. А були вони такі безкрайні, що далеко не кожна місцина мала власну назву. І ось одного ранку герцог зупинився біля височенної гори, що мало неба не сягала. І запитав герцог картографа, що його супроводжував: "Як називається ця гора?" А той сказав, що вона ще не названа. Тоді герцог промовив: "Ти ба, яка цікава гора, стирчить, як моя цюцюрка вранці!" Ну що поробиш, був герцог з роду вояків, а ті полюбляли не дуже шляхетні слівця. Так і змушений був картограф назвати гору за бажанням володаря, щоб прославити герцога. Але оскільки він був людиною шляхетною, то назву дещо змінив, щоб дами від неї не шарілися. Ось так і називається тепер та гора Тибацюрка. І ось на цій горі росте дивна квіточка. А оскільки росте вона лише там, то називають її тибацюрник оксамитовий. Ось її треба знайти, зварити, з'їсти й випити відвар, і всі принади, що виросли від вина, вмить зникнуть.
— А як ми її знайдемо? — запитав ельф. — Я хоч і розвідник, багато лікарських і чарівних рослин з малих років знаю, про таку ніколи не чув.
— А її легко розрізнити. Вона така висока, червона й оксамитова. Але росте лише на вершині.
— Дякую, Прокопе. Переночуємо й підемо за квіткою, — наказав Антон.
Шинкар аз зубами заскрипів з люті, що вони нічого не купили, а замість того, щоб іще щось замовити, інші гості тільки те й робили, що витріщалися на горе-друзів та неуважного чарівника. Коли п'ятеро друзів за нещастям вже зібралися йти нагору спати, Прокоп раптом ляснув себе по лобі й вигукнув:
— Зачекайте! Зовсім забув! У тибацюрника є побічні ефекти!
— Які? Знову щось виросте? — перелякався Дубук.
— Та ні! Коли його з'їсти, то морить сон. Можна і добу проспати.
— Та то нічого! — махнув рукою Ждан. — Я поспати люблю!
На цьому славетна компанія розпрощалася з магом і попрямувала до своєї кімнати, щоб добре відпочити перед дорогою, поїсти все те, що було замовлено, та зібратися до походу у гори…