Земля

Через те що людина померла, її не можна перестати любити, чорт забирай, особливо якщо вона була кращою за всіх живих, розумієш?

© Джером Д. Селінджер

Як не старайся, коли боляче – болить.

© Харукі Муракамі

1

 — Чому я ще живий?

Це питання знову й знову поверталося до Іси, мов відлуння в порожньому колодязі, що не мало дна. Він прокидався з ним щоранку — у тій самій тюремній камері, під тим самим холодним світлом лампи. Іса лежав нерухомо, дивлячись у потріскану стелю. Сірі стіни нависали над ним, мов важкі тіні минулого. Повітря було вогким, просоченим сирістю та запахом старого бетону. Десь у стіні тихо капала вода — рівно, методично, наче хтось відраховував час до його кінця. Головний біль прийшов, як завжди, без попередження. Він повільно стискав скроні, розростався всередині черепа, витягаючи за собою болючі спогади. Кожного ранку цей біль піднімав його з ліжка, немов примусово нагадуючи: ти тут не випадково. Іса повільно перевернувся на бік. Матрац під ним тихо скрипнув — старий, продавлений, він пам’ятав більше тіл, ніж хотілося б. За головним болем, як тінь за тілом, прийшов інший — фантомний біль у правій нижній кінцівці.

Там, де колись була нога, тепер жила порожнеча. Тягнуча, ниюча, жива. Біль, якого не існувало фізично, але який був реальнішим за стіни навколо. Стара травма — уламок війни, уламок його життя — стала постійним супутником. Іса сів й швидко взяв протез.

Рухи були точними, відпрацьованими до автоматизму. Метал торкнувся шкіри, ремені вп’ялися в старі рубці. Біль різонув, але Іса навіть не здригнувся. Закріпив останній ремінь. Встав. Протез відповів знайомим скрипом. Один крок. опустивши ноги на холодну підлогу. Босою стопою відчув шорсткість бетону, дрібні тріщини, пил. Його пальці рук інстинктивно стиснули край ліжка. Він нахилився вперед і потягнувся до металевої тумбочки. Вона стояла поряд — така сама сіра й байдужа, як усе тут. На ній — ліки. Завжди ті самі.

"Ці пігулки, мабуть, ніколи тут не закінчуються", — подумав Іса.

Він узяв склянку води. Вона була холодною, приготованою ще з вечора. Ковток. Потім пігулка. Він відчув, як вона повільно проходить крізь горло, залишаючи гіркий присмак. Тепер залишалося чекати. Іса повільно підвівся. Взувся у тапки. Його тіло протестувало кожним м’язом. Він зробив крок — обережно, перевіряючи рівновагу. Потім ще один. Підійшов до маленького умивальника в кутку камери, сперся на нього руками. Вода з крана потекла іржавим струменем. Він умився, дозволивши холодові трохи притупити біль. Поглянув на своє відображення в подряпаному металі замість дзеркала — худе обличчя, загострені риси, втомлені очі людини, яка давно перестала чекати на майбутнє. Єдине, що не давало йому завершити свій життєвий шлях, — це віра. Закарбована, мов різьба по каменю. Віра була не втіхою. Вона була забороною.

«Не моя воля, а Його».

Ці слова звучали в голові, як вирок і як виправдання водночас. Іса пам’ятав, як сам говорив ці слова своїй любій донечці. Тепер коли її не стало ці слова стали його життєвим кредо. Це пам'ять його, як батька.

 — Життя дане нам не для того, щоб ми його обривали, — казав він. — А щоб несли з гідністю. Навіть через біль. Тепер ці слова були останнім, що тримало Ісу над прірвою. Він пройшовся камерою — три кроки вперед, два назад. Більше місця не було. Стіни — грубі, холодні, з плямами часу і, можливо, сліз тих, хто був тут до нього. Камера жила своїм життям, повільним і байдужим. Іса знову повернувся до ліжка. Сів і витягнув книгу з під подушки. Стару потерту книгу.

— Чому я ще живий? — тихо вирвалося з його вуст.

Він пам’ятав арешт, але спогади були розмиті, ніби затягнуті густим туманом. Залишилися лише уривки — крики, холодні руки на зап’ястях, різкий біль, що спалахував у тілі без попередження. Та було одне, що він пам’ятав занадто чітко. Те, що не стиралося, не тьмяніло, не піддавалося часу.

Він ніколи цього не забуде. Бо його рука обірвала життя тих, кого він любив. Це знання не кричало — воно тихо жило в ньому, як хвороба. Часом воно спало, але ніколи не зникало. Воно прокидалося разом із ним щоранку, поверталося з кожним різким звуком, з кожним тіньовим рухом у полі зору. Іса знав: це не просто спогади. Це було щось глибше — те, що лікарі називали посттравматичним розладом, а він сам називав прокляттям.

Війна не залишилася там, позаду. Вона оселилася в його тілі. У напрузі плечей, що ніколи не розслаблялися. У різкому вдиху, коли десь грюкали двері. У серці, яке раптом починало шалено калатати без видимої причини. Іноді камеру розрізав звук — крок, металевий дзенькіт, глухий удар — і світ навколо миттєво ламався. Стіни зникали. Замість них з’являлася вулиця, залита димом. Крики. Вибух. Запах крові та гару. Тоді він падав у себе всередину.

Його руки тремтіли. Дихання збивалося. Тіло реагувало раніше, ніж свідомість встигала зрозуміти, що небезпеки немає. Він стискав кулаки, ніби знову тримав зброю, і найбільший жах полягав у тому, що частина його пам’ятала не тільки страх. Вона пам’ятала момент.

Мить, коли межа була перейдена. Коли реальність розірвалася, і він зробив те, чого не можна виправдати жодними словами. У снах вони поверталися до нього знову і знову — кохана жінка й маленька донечка. Не як тіні й не як примари, а живі, справжні. Вони дивилися на нього так, як дивилися колись у реальному житті: з довірою, любов’ю, спокоєм. І саме це було найгіршим. Іса прокидався різко, задихаючись, з грудьми, що судомно підіймалися.