25

Арсен наздогнав Віту у скверику, на тому ж місці, де вона вперше не послухала його наказу. Вона таки справді збиралась йти до Кириленка і це розізлило Арсена. Він схопив Віту за руку, втримуючи на місці і відчув її страх. Вона ж не повинна боятись саме тепер, коли знає, що їй ніщо не загрожує.
Віта чомусь була певна, що Арсен не піде за нею, принаймні не так швидко і запанікувала, відчувши його дотик. Вони самі, вона беззахисна. Страх холодом розлився всередині і Віта висмикнула руку, перш ніж Арсен зрозумів його причину.
– Не намагайся втекти, я не в настрої бавитись в лови. У тебе все одно нічого…
Віта розчинилась у повітрі. Арсен відрахував два удари серця і знов зловив її, обійнявши зі спини і тримаючи так, щоб вона не змогла поворухнутись.
– Ти нічого не вчишся. Змагаючись зі мною ти втрачаєш час і силу.
Віта виривалась і відчувала, що він навіть не напружується, втримуючи її.
– Я хочу лише поговорити, пояснити…
– Я не хочу.
– Чому ти боїшся?
Віта задихнулась. Його тепло огортало, від голосу – спокійного, м’якого та глибокого – шкірою побігли мурашки, а там, де долоні торкались її тіла, Віта відчувала жар навіть через тканину сукні. Вона сама вловила, як починає пахтіти її шкіра і мало не закричала. Власне тіло зраджує її. Але вона ще зможе опиратись, якщо буде на відстані.
– Я не боюсь. Пусти мене.
Арсен знав, що не боїться, знав, що насправді вона змагається із собою і не хотів відпускати. Ще трошки, ще кілька хвилин, один поцілунок у шию, в передпліччя, посередині спини у котяче місце і Віта не встоїть. Він не хоче знов переслідувати її, ловити, але також не хоче, щоб вона почувалась загнаною у глухий кут, щоб вважала, що він позбавив її вибору, скористався нагодою, слабкістю, бажанням, яке все сильніше рветься назовні.
Арсен хотів, щоб все було інакше. Якби він зрозумів раніше, то все б зробив правильно. Віта могла вибрати життя з ним добровільно, сама схотіла б стати вампіром. Перетворення могло бути ритуалом, таїнством, а не жахом, який вона ніяк не може йому пробачити.
Арсен змусив себе опустити руки.
Віта завмерла, а тоді зробила крок і повернулась до нього. Вона вся напружилась і Арсен розумів чому. Віта хотіла переконатись, що він нічого не відчув, не вловив запаморочливий аромат її бажання і не скористається цим. Він вдасть, що так і є.
– Я знаю, що це нічого не змінить, але насправді я хотів вибачитись.
Арсен навіть не уявляв, що сказати це буде так важко, але знав, що Віта розгубиться і це дасть йому трохи часу.
– Що? За що?
– За те, що вбив тебе. Я… помилявся.
Віта завмерла. Вона могла чекати чого завгодно, але не вибачення. Він помилявся? У чому? Спогад сам виплив із пам’яті: «… час розплатитись за зраду…»
Він вбив її за зраду. Сон. Арсен приходив, щоб дізнатись про Яна. Він посмів залізти так глибоко, змусив її ще раз пережити біль і приниження, згадати найгірший момент у її житті…
– І що, совість не мучить?
Арсен прекрасно зрозумів суть питання. Вітин погляд випромінював стільки ненависті, що він фізично відчував її. І це саме те сильне почуття, за яке можна зачепитись, яке можна перетопити, показавши їй всю правду. Але Арсен хотів бути чесним з Вітою і тим самим спровокувати і її на відвертість. Вона повинна, нарешті, свідомо повністю прийняти себе нову, свої прагнення та бажання. Зрозуміти, змиритись і прийняти.
– Якщо чесно, не дуже, а якщо зовсім чесно – то ні.
– Знущаєшся?
Арсен усміхнувся, а Віта в останню мить стрималась від того, щоб кинутись на нього.
– Зрозумій мене правильно, ти ідеальна для мене, а твоя… трансформація…
І Віта не витримала. Арсен вбив її і так спокійно говорить про це. І навіть натякає на щось більше.
Вона кинулась на нього із кулаками, а сама мало не плакала від злості.
– Та як ти смієш?!
Арсен легко перехопив її руки, втримуючи за зап’ястя.
– Ти ж сама це знаєш. І завжди знала.
– Ні!
– Ти хотіла бути зі мною з тієї самої миті, як я торкнувся твоєї шкіри…
– Ні!
– … у тому будинку…
– Ні!
– … ти повинна була божеволіти від страху, а сама тремтіла від бажання…
– Ні! Неправда!
Віта шалено виривалась і кричала. Їй здавалось, що кожне речення, наче деталь пазлу, займає своє місце у її свідомості і завершує картину, яку вона нізащо не хотіла бачити, бо це б означало, що Арсен…
– Хоча б себе не обманюй.
Віта видихнула крізь стиснуті зуби. Вона втрачає самовладання в той час, як Арсен стає все спокійнішим та впевненішим.
Віта згадала, як розсіялась із його обіймів під час танцю і спробувала знов. Арсен лише ледь усміхнувся на її спробу. Тепло його пальців на зап’ястях ставало просто нестерпним, а їй потрібна дистанція, хоча б трошки.
Віта спробувала заспокоїтись і вказала поглядом на свої руки:
– Для чого?..
– А ти думала, що можеш безкарно фліртувати зі мною?
– Ти користуєшся ситуацією…
Віта хотіла змусити Арсена шукати відповідь, але він бездоганно точно зрозумів суть і відповів, ледь усміхнувшись:
– Ні. Ти ж не прагнеш Макса. А він якраз і хотів скористатись.
Віті здалось, що повітря навколо стало густим і вона боялась вдихнути глибше, боялась піддатись спокусі.
– Я все одно вб’ю тебе, як тільки зможу.
– Я вже це чув.
– Пусти, ти хотів поговорити, а не облапувати мене, як пацан.
Арсен, сміючись і легко долаючи Вітин опір, завів їй руки за спину, притис до себе і Віта змушена була зробити крок назустріч. Його аромат огорнув Віту, пробуджуючи її власний, переплітався з ним і Віта відчувала,  розуміла, що її витримка тане із кожною секундою. Вона підвела очі в надії, що Арсен побачить у її погляді хоч краплю ненависті і відпустить, але побачила у його очах безодню.
Арсен отримав значно більше, аніж сподівався. Віта танула у його руках, її свідомість ще шукала порятунку, але вся вона вже належала йому. Тепла, м’яка, податлива, ароматна – Віта не опиралась, лише погляд виказував, що вона боїться своїх бажань. Вона досі вважає їх неправильними.
Арсен перевів погляд на її губи і Віта, мимоволі, привідкрила їх. Він так сильно, до божевілля, хотів торкнутись їх, відчути м’якість, тепло, смак…
– Ні… не треба…
Віта билась у клітці власного тіла. Її нова сутність, все ще якимось дивом стримувана людською логікою, рвалась назовні і вона відчувала, наскільки сильне бажання Арсена. Віта чула стук його серця, важке і повільне дихання, напругу – і це зводило з розуму. Її власне тіло відповідало тим самим, хотіло того ж самого і Арсен це знає. Якщо б він накинувся на неї, поводився нахабно і грубо, скористався перевагою… Злість і бажання вирватись додали б їй сил. А він лише тримав її і чекав. І Арсен послухав її. Він не поцілував, хоча Віта вже відчула подумки його дотик. Він мусив поцілувати її!
Віта до болю закусила губу і відчула, що ікло впилось занадто сильно. Вона різко вдихнула, привідкривши рот і на губі розквітла кривава крапля.
Очі Арсена зблисли червоним лише на мить. Він не ворухнувся, але Віта відчула, як напружився кожен м’яз його тіла, він голосно вдихнув, затримав подих, а тоді повільно видихнув. Ще мить, ще доля секунди і він візьме її кров.
Віта відчула себе у пастці, злякалась і стисла губи. Якщо він зараз поцілує її, то чи можна буде це вважати зв’язуванням? Напевно що так, бо її нова сутність до божевілля хоче, щоб Арсен саме це і зробив.
– Я знаю, що ти хочеш...
Арсен заледве стримався. Аромат її крові дурманив і він був певен, що цього разу відчує смак, якщо Віта дозволить хоча б злизнути краплю із своїх губ.
– Боюсь, я не до кінця пояснив суть. Обмін кров’ю лише частина ритуалу, для зв’язування потрібен одночасний і набагато… глибший обмін…
Його голос – глухий, рокітливий, вібруючий… Віта почула, чого йому коштує опанувати себе і він робить це свідомо, він хоче чогось більшого…
Усвідомлення відчуттів, слів та сенсу, оглушило Віту. Кров гуділа у тілі так, що вона не чула нічого навколо, миттєво стало гаряче, зник зір. Вона побачила…
… Арсен торкається пальцем її губ, проводить по самому краю, змушуючи подаватись назустріч, опускає вниз, по шиї, вниз, поміж грудей, до сонячного сплетіння, ще нижче, притискає долоню до її живота, з її горла виривається хрипкий видих і вона дозволяє його дотикам вести себе ще далі…
Коли Віта зрозуміла, що це було її власне видіння і що Арсен теж бачив його, було вже пізно. Він відпустив її руки, щоб обійняти, притиснути до себе так, що вона вигнулась йому назустріч, підставляючи губи для поцілунку.
 Арсен торкнувся обережно, наче боявся злякати, а Віта, несподівано для нього і себе самої, відкрилась йому назустріч. Вона відповідала на кожен найлегший дотик, хотіла ще більшого, а Арсен, лише на мить поглибивши поцілунок, зупинився, насолоджуючись відчуттями. Він справді відчув смак її крові – солодкий і пряний водночас. І це доводило, що Віта приймає його абсолютно. Байдуже, якщо пізніше вона захоче заперечити або звинуватити його у чомусь, її тіло та сутність вже належать йому так само, як він належить їй. І Віта повинна це прийняти.
Арсен торкнувся пальцем її губи, а тоді, дивлячись їй в очі, проколов свою губу іклом.
Віта вловила густий аромат його крові і все всередині неї завібрувало від бажання та голоду. Незвичного, глибинного голоду, такого, який може вгамувати лише Арсенова кров. І вона хотіла його крові, хотіла його і не могла опиратись. Не хотіла опиратись. Вона так довго відмовляла собі у праві бути собою, брати від життя те, що їй хотілось, що було потрібно. А зараз все навколо зникло, втратило значення і вона бачить лише іскристу краплю, яка от-от впаде.
Віта потягнулась до Арсена, торкнулась привідкритими губами краплі і та скотилась їй в рот. На мить язик обпекло, а тоді вона відчула стільки сили, що запаморочилось у голові. Його кров, просто неймовірна на смак і насичена таким бажанням, що Віта вже не сумнівалась. Вона сама притислась до нього, поклала руки на плечі і усміхнулась, проколюючи свою губу.
Арсен наче збожеволів. Він обійняв її однією рукою, а другою провів вверх по оголеній спині, вплів пальці у волосся і поцілував так, як хотів від самого початку. Повільно і владно водночас, насолоджуючись її смаком та ароматом, поступово роблячи поцілунок глибшим та пристраснішим. Він відчував її реакцію на кожен дотик і з кожною миттю її кров ставала ароматнішою, насиченішою – кілька крапель, які вона віддала розуміючи, що це лише початок.
Віта забула про все, байдуже можна чи не можна, байдуже правильно чи ні, вона хоче і бере те, чого прагне. Лише одна крапля Арсенової крові, а вона почувається так, наче ніколи не була голодною, спраглою і беззахисною, наче ніколи не була відкинутою, зневаженою та самотньою. І вона хоче ще. Вона хоче сили, пристрасті та відчуття, що вона єдина, хоче ще сильнішого відчуття абсолютної безпеки та захищеності…
Віта дозволяла Арсену вести себе у поцілунку, але коли вже не стало сил терпіти, вона ледь прикусила його губу у тому місці, де ще не встигла загоїтись ранка. Лише один ковток, а тоді вона лизнула язиком ранку, закриваючи її.
Арсен до болю стис її волосся, втримуючи на місці і ледь потягнув, оголюючи шию. Він чув шум її крові, бачив, з якою силою вона б’ється під самою шкірою, відчував її запах – лише один дотик, один легенький прокол і він відчує її смак вповні.
Нахилившись, Арсен ледь торкнув губами її шию, а Віта лише видихнула. Він чув, як у відповідь на її зітхання у його грудях зароджується рокіт хижака і нестримне бажання мати її тут і тепер.
Арсен дивився на її шию, важко дихаючи, він… не розумів, що відбувається. Шкіру поколювало, а Вітин аромат був таким сильним та густим, переплітався і поєднувався із його власним, наче… Віта визнає себе його парою, свідомо, добровільно, залишається тільки зробити справжній обмін.
Ні! Це має статись не тут і не так.
– Ми все зробимо правильно.
Арсен усміхнувся і легко торкнув її губ…
… і все розсипалось, зникло. Віті здалось, що у неї знов забирають щось життєво важливе. Арсен не міг….
Віта вперлась руками Арсену в груди, відхиляючись назад, подивилась на нього і побачила таке ж здивування у його очах, а тоді вони разом повернулись. На них, із перекошеним ненавистю обличчям, дивився Кириленко.