23.4

Віта перевела погляд на Макса, але той лише натягнуто усміхався і мовчав. Віта ж чітко розуміла одне – вона не знає ще чогось, маленького нюансу, який надає сенсу всьому цьому.
Вона переводила погляд з одного на іншого і Макс не витримав:
– Вибач, знайти пару довго і тяжко.
– Чому я? Хіба мало жінок – вампірів?
– Багато. Але знайти пару – важко.
– Не розумію.
– Ти правильно зауважила раніше, ми хижаки і конкуренти…
– Перестань видовбуватись, - Віта нарешті не стрималась і їй стало трохи легше, - просто поясни.
Макс запитально подивився на Арсена, але той кивнув, даючи зрозуміти, що сам із задоволенням послухає його пояснення. Макс театрально зітхнув і сів, нахилившись вперед, поставивши лікті на коліна і переплівши пальці.
– Давай почнемо спочатку. Розумієш, кожен вампір, як, зрештою і кожна людина, має свій індивідуальний запах…
– Феромони?..
– Типу того, - Макс усміхнувся, - але вампірський нюх дозволяє розкласти його на базові складники і не помилитись у виборі.
– А якщо, все ж, помилишся?
– То одного вечора можеш не прокинутись. Але ми відхиляємось від теми. Ти знаєш, як пахне твій… творець?
Віта задумалась лише на мить:
– Хвойний ліс, гречаний мед, молода трава, щойно скошена…
– А як пахну я?
Віта глибоко вдихнула і відповіла:
– Імбир, кориця, гвоздика…
Вона мимоволі наморщила ніс на останньому слові і Арсен хмикнув. Макс кинув на нього вбивчий погляд, але запитав Віту знов:
– А як пахнеш ти?
– Не знаю.
– Твій вчитель погано виконує свої обов’язки, понюхай зап’ястя і скажи.
Віта піднесла руку на рівень очей і повернула зап’ястям до себе – це те саме місце, якого торкався Арсен, пальцями, губами… Вона вдихнула, закривши очі і відчула, як від згадки про його дотики її запах розтікається теплими нотами:
– Липовий цвіт… імбир… хвойний ліс…
Імбир… Хвойний ліс… Макс… Арсен…
– Я все ще не розумію…
Але Віта розуміла, вона лише сподівалась, що все не настільки просто і страшно водночас.
– Щоб утворити справжню пару, потрібен спільний складник…
Віта не слухала, вона закрилась так надійно, як тільки змогла і думала про Арсена. Він вбив її. Він визнав, що її перетворення було випадковим і це помилка, яку треба виправити. А тоді почав спокушати її. Він знав… і використав її незнання. Хоча… він міг забрати її силою і ніхто б йому не завадив… і вона б не встояла. Тепер точно знає, що не встояла б. Натомість він вирішив погратись із нею. Чи ні? Чи це він у такий спосіб дає їй можливість вибору? Але чи так це насправді, бо із кожною новою зустріччю їй все важче втриматись від бажання піддатись спокусі, піддатись Арсену, дозволити йому торкатись її не лише у думках…
Віта не розуміла, що затіяв Арсен. Він завжди поруч, допомагає, оберігає, дозволяє робити дурниці, дражнить…
– Він робить так, щоб я до нього звикла! Щоб прийшла сама…
Але Віта розуміла, що найгірше не це. І навіть не те, що якимось божевільним збігом обставин вона опинилась між двох вампірів, кожен з яких хоче саме її. Найгірше те, що із цих двох вампірів, які вже не приховують намірів, вона віддає перевагу своєму вбивці. І справа не у спільному складнику, бо він є і у Макса, справа у ній самій. Щось глибоко всередині прагне саме його, а запах лише підсилює це прагнення.
Віта здивувалась, що не відчула страху чи огиди від думки, що може стати коханкою монстра, який без жалю вбив її. Головне – щоб Арсен не дізнався, як близько вона до падіння.
– Отже, я досить цінна для кожного з вас.
Віта усміхнулась так мило, як тільки вміла. Тепер і вона приймає участь у грі.