22.4

Через два дні після Аліниного чотириріччя вона знов побачила Яна.
Віта поспішала на зустріч із татком у їх улюбленому кафетерії і, як завжди, зовсім трошки запізнювалась. Вона поставила авто через дорогу, якраз навпроти величезного вікна кафетерію, вхопила телефон, сумочку, ключі, повернулась до дверей, щоб вийти і завмерла – татко сидів за їхнім улюбленим столиком біля вікна. Із Яном.
Віта стільки разів уявляла собі цю зустріч, його погляд, свою поведінку, їх розмову і в уяві це здавалось просто та легко. Але зараз вона розуміла, що не може зрушити з місця, не може змусити себе вийти з машини і зайти у кафе, їй не стане сили і духу зустрітись із ним поглядом. Вона не та, ким себе уявляла.
Навіть із відстані у кілька метрів і через легке тонування скла Віта бачила, що Ян не змінився – та ж горда постава й невимушені рухи, та ж чарівна посмішка та бездоганний вигляд. Її серце калатало, мов шалене, а руки були холодними й вологими. Вона ненавиділа і все ще кохала…
Татко стурбовано подивився на годинник, а тоді у вікно і Віта по-справжньому злякалась, що він побачить її. Тоді дороги до втечі не буде.
Ян щось сказав, татко повернувся до нього, а Віта тремтячими пальцями завела машину і втекла. Вона зупинилась за містом і ридала від сорому та безсилля. Її план виявився недосконалим.
Так, вона народила дівчинку – гарну, розумну, вольову і впевнену у собі. Аліна була копією Яна і Віта обожнювала її, незважаючи на постійне нагадування про пережитий біль. Вона усвідомлювала, що дитина ні в чому не винна і саме дитина дала їй стимул, наповнила життя сенсом. Тут їй не було чого соромитись.
Вона сама теж стала успішною жінкою, її вважали прикладом цілеспрямованості та успіху. Але не Олег.
Віта не розуміла, що з ним сталось, куди поділись його амбітні плани і впевненість у собі. Він працював рядовим архітектором у посередній компанії і вважав це нормальним. Бували миті, коли їй хотілось підійти до Олега і трусити ним доти, доки він не скине з себе повільність, песимізм та апатію. Віта знала, на що він здатен і не могла повірити, що Олег так просто відмовився від можливості реалізувати себе на повну. Він не хотів ризикувати і волів плисти за течією.
Віта не знала, скільки часу просиділа у машині, але коли нарешті заспокоїлась, їй стало соромно за себе. Вона не змогла…
Чи змогла?..

… татко сидів за їх улюбленим столиком біля вікна. Із Яном. Віта задоволено посміхнулась, вглядаючись у знайомий профіль. Ось і несподівана нагода показати Яну, як сильно він помилився.
Віта знайшла у сумочці помаду і зухвало усміхнулась своєму відображенню у дзеркалі заднього виду. Символічно, що у помади колір першої подарованої Яном квітки – криваво-червоний і це ідеально пасує до її наміру.
Вона підвела губи, розпустила хвостик, розпушила пальцями волосся, тоді нанесла кілька крапель «Опіум» на зап’ястки і вийшла з машини.
Вона ні на мить не сумнівалась у тому, який ефект справить на Яна. Він сидів обличчям до дверей, тож побачив її першим. Віта навіть не намагалась приховати задоволену посмішку, коли побачила, як розширились його очі і він замовк на півслові.
Татко оглянувся і Віта вже дивилась лише на нього, усміхалась лише йому.
– Татусю, вибач, я була на відкритті нового бутику Орисі і звідти просто до тебе.
– А я думаю, чому ти запізнюєшся і… трохи не схожа на себе.
– Хіба це погано?
– Ти схожа на фам фаталь.
Віта лише усміхнулась, присіла біля нього і, здається, лише тепер помітила гостя.
– Добрий день, - Віта простягла руку для привітання, - Здається, ми знайомі. Ян, так?
Він примружив очі, стис губи і потиснув руку у відповідь. Віта мило усміхнулась. Жодного слова лестощів і цілування руки, отже вона веде.
– Ви будете організовувати ще одну виставку татка?
– Так.
– Сподіваюсь, вона буде такою ж незабутньою, як і перша.
Ян хотів щось сказати і завмер, а Віта поглядом та посмішкою дала зрозуміти, що він не помилився у здогадах.
Вона витримала його вивчаючий погляд, невимушено заправила пасмо волосся за вухо і провела пучками пальців вниз по шиї. Повільно на Яновому обличчі знов з’явилась самовдоволена посмішка, а Віта з усієї сили намагалась не показати, як сильно ненавидить його за це. Так сильно, що готова була його вбити просто тут і зараз.
У татка завібрував телефон. Він, примруживши очі вдивлявся у екран, потім приречено зітхнув і повернувся до Віти:
– Вибачте, що залишу вас… Вітусь, твоя мама знов тягне мене на якусь імпрезу…
– Все добре. Я трохи розважу нашого гостя, а тоді приєднаюсь до вас. Я зателефоную.
– Дякую.
Татко поцілував її у щоку і вийшов.
Ян розслаблено відкинувся на спинку крісла і розглядав її неприховано-оцінюючим поглядом.
– Ти стала ще розкішнішою жінкою.
– Я знаю.
Здається, Ян нарешті зрозумів, що правила гри нові і посерйознішав. Він випростався у кріслі, поклав на стіл руки, переплівши пальці і ледь нахилившись вперед.
– А ти змінилась.
– Я стала ще розкішнішою жінкою.
– Я помітив…
Здавалось, Ян не знає, що сказати, як поводитись. В дивився їй в очі і Віта бачила, як він роздягає її поглядом, пестить шкіру, впивається поцілунком у губи…
Вона ледь-ледь усміхнулась і несподівано вловила його запах – божевільне поєднання кедру, шафрану та гвоздики. Вона смикнула губою, намагаючись не дихати глибоко. Як вона могла закохатись у цього чоловіка?
– Щось не так?
– Ні, все добре…
Віта навмисне говорила так, наче обривала себе на півслові і передавала ініціативу йому. Ян розуміюче усміхнувся.
– Може, поїдемо до мене?
– Ти невпевнений?
– Ти не перестаєш мене дивувати. Прошу…
Ян встав, подав Віті руку, допомагаючи підвестись і повів із кафе, притримуючи за талію. Вона не опиралась, але все її тіло вібрувало від бажання вчепитись йому у горло.
Ян галантно відчинив перед нею двері готельного номера, пропускаючи вперед. Віта відчувала його нетерпіння і наростаюче бажання, але не повернулась. Їй раптом подумалось, що колись він був неймовірним коханцем, то може перед тим, як вбити його, вона дозволить собі…
Зуби нестерпно нили, в голові шаленіла одна єдина думка: «вбий його…вбий його…». Віта відчувала, як пульсують і насичуються червінню очі…
– Щось не так… щось неправильно… я ж не була…
Ян різко розвернув її до себе і Віта побачила, як божевільне бажання у його очах змінюється божевільним жахом.
Він не встиг крикнути. Віта одним швидким рухом руки розпанахала йому шию. Кров бризнула, а тоді потекла темним потоком, заливаючи Янову світлу сорочку, пальці, якими він намагався закрити рану і погамувати булькаючи звуки при судомній спробі вдихнути.
Ян дивився на неї із здивуванням, а тоді впав на підлогу і затих. На світлому килимі повільно збільшувалась бордова пляма, а Віта шепотіла, як заклинання:
– Це неправда… такого не було… ми не зустрілись… я не була… вампіром…
Віта почула ненависно знайомий сміх і підвела очі – перед нею стояв Арсен.
– Арсен? Ти?.. Як? Ти не посмів… не міг… я вб’ю тебе…
Він, сміючись, розчинився у повітрі, а Віта почула власний крик:
– Арсе–е–е–н…