22.2

Дзвінок у двері вирвав Віту із важкого сну. Вона тікала від Олега, від його стражденного погляду, але Ян, що з посмішкою чекав, розчинявся у її обіймах і вона залишалась сама, знов і знов.
Голова гуділа, очі пекли і, подивившись на годинник, Віта мимоволі вилаялась – вона спала всього три години.
– Кого це принесло з самого ранку? Сьогодні ж неділя. Урою…
Вона накинула халатик і пішла відчиняти двері.
– Віталіна Юріївна Білик?
Віта підвела очі і просто перед собою побачила розкішний букет: криваво-червона троянда в обрамленні густих квітів жасмину.
– Прошу, ваш підпис.
Віта машинально розписалась і, зачинивши двері, вдихнула п’янкий аромат квітів. Пальці зачепились за атласну стрічку, до якої був причеплений маленький конвертик.
 21.00. Чекай мене…
Віта відчула, що починає дрібно тремтіти, у горлі стисло, а повітря раптом стало густим і тягучим. Ян прийде…
Радість, надія, нетерпіння та страх сплелись у тугий клубок і вона не знала, як з цим дати раду. Віта ще ніколи не відчувала так багато і так сильно, ніколи не прагнула відчути ще більше і ніколи не хотіла віддати себе всю.

Коли пролунав дзвінок у двері, час наче зупинився і вона не могла зрушити з місця. Секунда, дві, три… А тоді Віта злякалась, що Ян піде. Такий чоловік не чекатиме під дверима, він може отримати будь-яку жінку лише поглянувши на неї.
Віта у паніці заледве відчинила двері і зустрілась поглядом із Яном. Він не виказав ні нетерпіння, ні здивування, не оглядав її, не усміхнувся. Він зробив крок у кімнату, змусивши Віту відступити, не оглядаючись зачинив двері і, все так же дивлячись у очі, поклав руки їй на талію і владно притягнув до себе. І лише тоді легка усмішка ковзнула на його губах.
Здавалось, Віта забула, як дихати. Вона чула оглушливий стукіт свого серця і відчула, що починає тремтіти у його руках. Коли напруга стала просто нестерпною, Ян, нарешті, поцілував її. Спочатку легко і ніжно, так, наче до нього ніхто не цілував її, ніхто не торкався. Віта відповідала на поцілунок, не наважуючись бути сміливішою і попросити більшого.
Ян, здавалось, відчув її бажання, обійняв, однією рукою притискаючи до себе, другою провів по спині вверх, а поцілунок, тим часом, став пристрасним і наполегливим.
– Покажи мені свою спальню…
Від його голосу – глибокого, м’якого, з хрипкими нотками – у Віти побігли мурашки по спині.
Ян відпустив її, але взяв за руку, переплітаючи їх пальці, дозволяючи Віті вести його. Вона відчувала, що її долоня тремтить у його руці, вся вона тремтить і, попри шалене бажання бути з Яном, Віта панічно боялась. Вона молодша на багато років, недосвідчена і така розгублена перед ним.
– Довірся мені, - його шепіт пролунав над вухом, подих обпік шкіру на шиї, торкнувся ключиці, - якщо ти не хочеш, я піду…
– Ні!
Віта різко розвернулась і завмерла, шукаючи відповідь у його очах. Того, що Ян піде, вона боялась понад усе, навіть більше, аніж бути смішною.
Ян витримав її погляд, а тоді поцілував і у Віти не залишилось сумнівів. А він дражнив її, кожним цілунком та дотиком змушував хотіти більшого, вимагати більшого, брати більше, змушував відкриватись і не приховувати своїх бажань. І Віта віддавалась йому з усією пристрастю, на яку була здатна. Забувши  про все на світі у його обіймах, вона мліла від поцілунків, тремтіла від дотиків і почувалась божественним інструментом у руках віртуоза.
Віта посміхалась крізь сльози. Такого щастя та наповнення вона не відчувала ніколи в житті і, засинаючи із щасливою посмішкою у обіймах Яна, вона знала – це її чоловік, вона здатна на все заради нього.

Прокидатись не хотілось зовсім, тіло приємно нило, губи здавались злегка припухлими і, якби не густий аромат кави, Віта нізащо б не відкрила очі.
Ян сидів на кріслі біля ліжка і усміхався, розглядаючи Віту. Повністю вдягнений, він, здавалось, чекав лише на її пробудження щоб піти. Віта заклякла із широко розплющеними очима. Вона не вірила, що це було лише на одну ніч і не могла запитати, голос не слухався, слів не було.
– Доброго ранку красуне, – Ян задоволено усміхнувся, а у Віти все стислось всередині у передчутті, – у мене зустріч за годину, але увечері я повернусь. Не плануй нічого.
Він нахилився, відгорнув її волосся і поцілував так, що у Віти запаморочилось у голові.
– Ти розкішна жінка…

Тиждень пролетів наче марево, зіткане із чекання та пристрасті. Віта забула навіть про батьків і коли одного вечора зателефонувала мама, вона відчула укол совісті.
– Доню, щось сталось, ти захворіла?
– Ні, все добре.
– Ти не приходиш, не телефонуєш…
Віта почула докір у маминому голосі, але сказати правду не змогла. Вона не знає, як сприймуть цю новину батьки і Ян… Вони жодного разу не говорили про плани на майбутнє.
– Вибач, мамусю… Я… думала.
– І які такі важливі думки змусили тебе забути про батьків? Щось з Олегом?
Питання вжалило, пропекло і Віта вперше згадала про Олега. Весь цей час вона жила лише Яном, але Олег не зник, він повернеться за кілька днів.
– Ні, у нього все добре. Повернеться наступного тижня. Я про інше… Мабуть, я не хочу бути архітектором…
– Вітусь, ти це серйозно? Третій курс…
– Я просто подумала, що філологія мені ближча…
– Доню, давай ми зустрінемось і обговоримо все. Ти, звичайно ж, можеш перевестись, але чи не запізно змінювати фах, чи варто?
– Добре, мамусю, зустрінемось на днях. Па-па.
– Па-па…
Віта вловила образу у маминому голосі, але зараз це не мало значення, вона обов’язково вибачиться при зустрічі, коли разом з Яном пояснюватиме все. Вона щаслива і не хоче приховувати це від батьків, тому сьогодні мусить поговорити з ним.
Коли увечері прийшов Ян, Віта забула про все. Вона насолоджувалась його присутністю, голосом, дотиками, мліла від поцілунків та пестощів і вже сама не хотіла нічого розповідати. Ще одну ніч вповні насолодитись таємним і від того таким солодким щастям.
Ранок приніс неспокій і сумніви.
– Яне, вчора телефонувала мама, вона турбується…
Він уважно подивився на неї.
– Люба, я розумію твоє бажання, але давай почекаємо ще кілька днів. Ми закінчуємо підготовку до виставки у Празі, твої батьки нервують, нащо їм додатковий стрес. Коли все закінчиться, ми вирішимо, як правильно їм пояснити.
Ян поцілував її на прощання і пішов.
Віта сиділа у ліжку, закутавшись у простирадло і не могла зрозуміти, чому всередину закрадається холод, клубочиться біля серця, затікає у кінчики пальців…
Увечері Ян прийшов із яскраво-жовтою трояндою. Віта завмерла, а холод від серця розтікався тілом. Вона намагалась не звертати на це уваги.
– Яне?..
– Мене терміново викликають у Прагу. Літак за дві години, я прийшов попрощатись…
– Коли ти?..
Віта не договорила, горло стисло і вона ледве могла дихати.
– Я не повернусь. Прощай.
– А… як же я?
На його обличчі промайнуло щось незрозуміле, а Віта не відривала погляду, шукаючи у ньому тих почуттів, які бачила щодня.
– Віта… Ми ж дорослі люди… Нам було добре разом…
– Ти кидаєш мене?
Віта розуміла, що не повинна так поводитись, не повинна плакати та просити, не повинна принижуватись, але втратити Яна було рівнозначно втраті життя.
– Віта, не треба... Хай цей час залишиться приємним спогадом.
– Але я кохаю тебе…
– Ні, це лише пристрасть…
– Я поїду з тобою. Дай мені десять хвилин, щоб зібрати речі…
Віта розвернулась, щоб побігти у кімнату, але Ян зловив її за руку і втримав на місці.
– Ні, ти не поїдеш. У Празі мене чекає наречена, ми одружуємось через два місяці.
– Ти брешеш… ти брешеш… Це неправда!
Віта не помітила, що кричить, поки Ян не струсонув нею, схопивши за плечі. Несподівано вона побачила перед собою зле, сіре обличчя чужого чоловіка.
– Припини істерику, - він майже шипів їй у обличчя, - я нічого тобі не обіцяв і був певен, що ти розумієш – це лише секс.
– Яне, я прошу тебе, скажи що це все жарт…
Сльози вже самі текли з очей, а він дивився на неї, стиснувши губи і ледь приховуючи зневагу. Його очі здавались холодними, пронизливими, наче він хотів самим поглядом змусити її замовкнути, відступити, забути.
– Прощай, мені вже час.
– Ні! Я не пущу тебе…
Віта намагалась заступити собою двері, але Ян вхопив її за зап’ястя, стис до болю і сказав, ледь стримуючи голос від крику:
– Я думав, ти все зрозуміла одразу, а зараз поводишся, як істеричка. Це жалюгідно. Я був про тебе кращої думки.
– Яне, я кохаю тебе, кохаю…
Віта ридала, а Ян майже відштовхнув її від себе.
– Я зневажаю жінок, які не мають розуму і гідності.
Він вийшов, гримнувши дверима і Віта, ридаючи, сповзла на підлогу. Лише за кілька хвилин, коли ридання трохи вгамувались, вона осягнула сенс сказаного. Ян не тільки ніколи не кохав її – він від самого початку вважав її негідною жінкою, обмеженою, легковажною, придатною лише для розваги. І цей чоловік називає себе другом її батька?
Нова хвиля плачу стрясла нею. Віта прокручувала у голові розмову і пекучий сором обпалював все всередині. Як вона могла так принизитись? Просити? Благати? І не бачити, що йому байдуже? Вона вірила йому, його словам, а Ян використав її. І навіть не відмовив собі у задоволенні сказати їй це в обличчя, побачити, як вона зламається.
Від серця, звідти, де зранку оселився холод, тілом розтеклась ненависть і Віту почало трусити. Вона ненавиділа його так само сильно, як кохала ще кілька хвилин тому – запаморочливо, до забуття, до втрати себе.
– Прийде день і ти пошкодуєш про це.
Віта підвелась з підлоги, сльози висохли, але вона почувалась абсолютно виснаженою, порожньою, позбавленою будь-яких почуттів крім пекучого вогню у грудях. Він виривався з кожним видихом, обпалюючи смагою губи, спалюючи сили, саме бажання жити.
Віта, не вмикаючи світла, увійшла у спальню і, ледь торкнувши головою подушки, провалилась у темряву.
Наступного дня Віта вперше пожалкувала, що у неї немає справжньої подруги, такої, якій можна розповісти все, попросити поради або просто виплакатись, яка може накричати, висварити, але яка завжди допоможе порадою та підтримкою.
Віта не могла плакати, вона просто лежала, втупившись у стелю і думала про повну баночку снодійного, яку забув у своєму столику Олег і про те, що, як би їй не хотілось, вона не може так повестись з батьками…