18

Арсен знайшов готель ще до світанку заховався в тіні сусіднього будинку. Йому було цікаво, що Віта зробила із капітаном Кириленком. Він не прийшов із нею у парк отже, або мертвий, або чекає, коли Віта набереться сил. У будь якому разі треба ще трохи почекати, відчути, коли вона засне, а тоді знайти. Може, якщо бути достатньо близько біля Віталіни поки вона спить, то можна зрозуміти, як їй вдається не підкорятись.
Сонячні промені повільно освітлювали небо і Арсен подумав, що не надто вдало вибрав місце для спостереження. День обіцяє бути яскравим, а він втратив забагато сил за ці дні і навряд чи довго витримає надворі, навіть якщо буде хмарно. Він вже всерйоз думав про те, щоб знайти когось на ланч, коли побачив Кириленка. Отже він живий і здоровий, але чомусь нервує .
Арсен  ледь торкнувся його свідомості – Кириленко не просто нервував, він був злий до сказу і почувався приниженим, ображеним та наляканим водночас.
– А вона молодець, тримає його в тонусі. Мисливець на побігеньках, ще й з власної волі, це оригінально, - Арсен ледве стримався, щоб не розреготатись.
Кириленко сів на лавку і втупився у щось. Арсен зосередився і спробував побачити очима капітана. Його гарний настрій миттєво випарувався.
Написане у листі не стало для нього несподіванкою, він обрав цю жінку, як і сотні інших до неї, саме за зраду. Але зараз він не міг пригадати нічого з її минулого, крім того, що читав із Кириленком. Так, він навчився блокувати пам’ять крові ще до того, як вона проникне у його свідомість, але потім міг у будь який момент переглянути спогади, як відкриту книгу. От тільки не цього разу. Арсен побачив лише кілька уривків, тих самих, що й на початку і нічого більше. Здавалось, що Віта закрила від нього не лише свою свідомість, а й те, що він забрав у неї без дозволу.
Відкриття настільки вразило його, що Арсен зайшов до готелю не переймаючись тим, чи побачить його Кириленко.
Хол виглядав похмуро, прохолодно та незатишно. Колись давно тут був досить шикарний готель. На це вказував і справжній паркет на підлозі, і дорогі картини на стінах, і шкіряний диван у кутку. Але зараз у очі кидалась занедбаність та дешевизна деталей: ресепшн із ДСП, килим, місцями протертий до дірок, засохла пальма біля вікна і сірі, неохайні фіранки. Все це разом перекреслювало дорогу основу.
Арсен спробував уявити, які ж тут кімнати і як витримує Віталіна з її, таким тонким тепер, нюхом. Як вона може тут спати і почуватись у безпеці? Хоча, заховатись у такій глушині це добрий варіант для Кириленка, а вона просто користується нагодою.
Арсен швидко пішов коридором, намагаючись відчути знайомі нотки. Потрібно знайти Віталіну до того, як повернеться Кириленко.
Липовий цвіт…
Арсен зупинився. Це вона! У кімнаті за зачиненими дверима. Так легко виламати замок, або навіть і двері, але навіщо? Кириленко і так щось відчує, але навряд чи зрозуміє, чому казяться його інстинкти. То хай помучиться.
Він глибоко вдихнув, а видихнувши туманом просочився у кімнату і зразу ж побачив її. Над Віталіною іскрився легкий сріблястий серпанок.
– Що за?..
Арсен повільно підійшов, вдивляючись у Віту. Він не знав, чи відчуває вона його присутність, чи згадає, коли прокинеться увечері. Арсен добре бачив її у темряві, але все одно простягнув руку і увімкнув нічник. Бажання бачити її при світлі, торкнутись, вдихнути аромат її волосся та шкіри виявилось сильнішим. І це було дивним.
Протягом свого досить довгого життя Арсен зустрічав кількох жінок, неймовірно схожих на Ядвігу і всі вони були схожі з нею і характером. Він вбивав їх без жалю, навіть із задоволенням і от тепер знов копія. Але щось не так. Він відчував у ній два безмежно сильні почуття: любов до доньки і ненависть до когось далекого, кого він ніяк не може витягти із її спогадів.
А ще – незрозуміле почуття до нього. І це Арсена не втішило. Він збирався перетворити її ненависть на кохання, отримати справжнє задоволення від гри, від перемоги, а відчуває, що ненависті, якою вона горіла у їх першу після перетворення зустріч нема. Біль, злість, образа, але не більше.
– А ти не така проста, як здавалось, - Арсен відгорнув пасмо волосся з її обличчя, - куди поділась твоя спопеляюча ненависть до мене? І чому я не бачу твоїх спогадів?
Віта зітхнула і Арсен вловив ще один аромат – імбир. Він нахилився, вдихаючи її запах, провів кінчиками пальців по щоці і до того місця, де в пориві злості пошматував їй шию. Все загоїлось, не залишилось навіть рубців, а йому раптом неймовірно сильно захотілось торкнутись того місця губами, язиком, відчути на смак її нову, скуштувати кров, яку створило її тіло і побачити таке ж бажання у її очах…
Арсен насупився, відсторонився і спробував зосередитись на тому, за чим прийшов – проникнути у її свідомість і зрозуміти, як їй вдається уникати його контролю. А для цього треба спочатку відкрити свою, дозволити спогадам заповнити його і стерти межу між ними. Він не знав, до чого повернутись, який спогад виявиться достатньо сильним, щоб змусити його відчути хоч щось, крім втоми, нудьги та озлобленості.
Він дивився на Віту і розумів, що час спливає, у будь-який момент може повернутись Кириленко, а він так нічого і не дізнався. Найпростіший варіант просто вбити її і зникнути. Але тоді йому знов буде нестерпно нудно і самотньо ще бозна скільки років.
Арсен схрестив руки на грудях і спробував знайти у Віті щось, що пробудить давні спогади. Щось, що дозволить йому зрозуміти, чому він вперто шукає виправдання своєму постійному небажанню вбити її остаточно.
Через кілька хвилин Арсен зрозумів, що вона відчуває його присутність, але не відчуває загрози і це зачіпало самолюбство. Так само, як спочатку дратувала його Ядвіга, її зверхність та зневага. А потім вона стала сенсом його життя, ідолом, Арсен вірив кожному її слову, кожному погляду та усміху. Вона віддала йому свою цноту і він забув про те, що не рівня їй…
Арсен дивився на Віту і бачив у ній Ядвігу у ту єдину ніч, коли вона дозволила йому залишитись у її поко́ях незважаючи на всюдисущу прислугу і те, що батько міг вбити її, довідавшись про зв’язок із кріпаком.
Ядвіга була пристрасною, як ніколи доти, здавалось, що небезпека робить її шаленою, розкутішою та ненаситнішою. Вона закусувала губи, стримуючи скрики, впивалась нігтями та зубами у його тіло і Арсен вперше подумав, що вона схожа на хтиву хижачку. А тоді вона впилась у нього поцілунком, жадібним, захланним, ненаситним, вона пила його силу, а потім сміялась тихим, хрипким сміхом.
Арсен лежав знеможений і спостерігав, як Ядвіга засинає, її обличчя ставало спокійним, умиротвореним, а легка півусмішка робила його майже дитячим. Якщо б в цю мить Ядвіга відкрила очі і сказала вбий для мене, Арсен виконав би не замислюючись. А вона просто спала, її волосся переливалось медом у світлі свічок, шкіра здавалась тонкою та прозорою, як найдорожча порцеляна. І спала вона так само спокійно, ледь нахиливши голову і усміхаючись уві сні...
…вона зрадила його, а потім сміялась у обличчя і випльовувала слова, як отруту:
– Кріпак... раб... розвага...
Спогади та реальність сплелись і Арсену здалось, що він бачить Ядвігу на лісовій галявині, її переляк, полегшення і самовпевнену посмішку. А він хотів лише одного – вбити, розтерзати, знищити ту, що зробила його монстром. І ось вона перед ним. Знов.
Бажання вбивати та відчуття тваринного голоду, як у перші місяці перетворення, повністю заволоділи Арсеном, ікла видовжились, очі самі знайшли ледь помітну нитку вени на її шиї. Віта спала і кров ледь-ледь хвилювалась у її тілі, зберігаючи енергію і він вип’є її всю, до решти.
Ледь стримуючись, Арсен відгорнув волосся з її шиї і завмер – ім’я, легке і ледь чутне, як подих:
… Арсен…
Він був певен, що не називав їй свого імені.
… і ледь вловимий аромат лісу, терпка хвоя, тепла живиця і трави…
    – Ні, це неможливо…
Злість, агресія та голод зникли. Арсен розглядав Віту із здивуванням і задоволенням – він розгадав одну з її таємниць. Не треба більше шукати ненависть, щоб перетворити її на кохання, не треба шукати способу керувати нею, достатньо просто бути поруч. Її тіло знає те, про що Віталіна сама ще не здогадується – Арсен може бути її другом, захисником, партнером, коханцем. Він може бути її парою на все життя, до кінця вічності.
Арсен взяв її руку і торкнув губами зап’ястя. Він відчував, як шкіра нагрівається від його подиху і, один по одному, розкриває її новий аромат – індивідуальний запах вампіра. Походження, сутність, сумісність. І вона пасує йому. Їх запахи не суперечать і у них є спільний складник – ліс. Хай вона ще молода, не навчена та недосвідчена, але інстинкт не обдурив її. Віта ніколи не боялась Арсена по-справжньому.
А він? Тягнув час, залишив її на останок і не міг змусити себе вбити її після перетворення. І тепер він розуміє, чому.
– Ти справжній подарунок долі і ти будеш моєю добровільно. Обіцяю, нове життя тобі сподобається.