Оповідання

   На стінах двокімнатної квартири висять портрети, нагороди лікаря, відзнаки в золотих рамках, але найціннішою річчю для Едуарда з-поміж усіх речей є чорно-біла фотографія його батьків. Вони стояли разом і усміхалися на березі моря. Але, нажаль, той час, коли були живі, вже не повернеться в життя їхнього сина. 
   Спогади раннього дитинства швидко увірвалися в його ранковий сон. Очі, уривки слів, неймовірна радість перетворювалась на слизьку дорогу. Руки, обличчя змішувалися з предметами, запахи зі словами, стукіт крапель дощу по лобовому склу із брудом, а зойки з жахливою червоною тишою. У закутках пам'яті - Вечір... Полум'я... Самотність...
   Едуард піднявся з ліжка в сильному поті. Поруч нього махав хвостом пес - єдиний друг хлопця у цьому світі. 
   "Знову ЦЕ продовжується, Рексе, - проговорив він до нерезуміючого людську мову пса, стиснув в кулак досить довге чорне волосся. - Знову ЦЕ не хоче відпускати мене. Ну, застрибуй, друже. Який же я радий тебе бачити. Зголоднів? - 
пес почав облизувати Едуардове обличчя. - Досить, Рексе! Досить! - рвучко штовхнув собаку з ліжка. - Ненавиджу я всі ці прийомчики з ніжностями. Ще раз спробуєш, то й підеш туди, звідки я тебе підібрав".
   Холодний погляд суперечив його ранимому внутрішньому світу. Едуард був гарним хлопцем, проте за вісім років самотності йому довелося багато чого пережити одному. З того часу, коли втратив батьків, втратив і справжнього себе. Якась невидима частина так просто взяла і відлетіла на небо разом із батьківськими душами. З тих пір Едуард за настановою сусідки тітки Марії намагається віднайти істину, що допоможе йому перебороти внутрішній непіддатливий стрес. 
   Цей ранок не здався хлопцю особливим. Звичайнісінький день як і всі інші дні, які не приносили ні радості, ні щастя його серцю. Тітка Маша, що досить давно знала сім'ю Катрушевих, наглядала за сусідом, підгодовувала пиріжками і дивувалась філософії одинака: "Що може зробити маленька людина у світі?" Так і спливали самотні дні, самотужки складаючи комп'ютерні програми. Дисплей, стілець, чорно-біла фотографія і собака - ось і все, що йому було потрібне. Це був його світ. Кольоровий. Технічний. Спонтанний. Холодний і привабливий. 
Електронне павутиння обвивало всі думки хлопця, захоплювало у вир дистанційного спілкування, забуваючи про дійсність.
   Привіт, Еде, - мовив співробітник кампанії, що рназ на тиждень приходив до хлопця по готові розробки. Той забирав інформацію, розплачувався за виконану роботу, замовляв нову і йшов, щоб за певний час знову повернутись.
   Ніхто, крім сусідки Марії, не цікавився його життям і здоров'ям. Бувало, витягне Едуарда в магазин чи в парк на годину, але той одразу по завершенні сідає за своє "розумне залізо". 
   - Душа просить, - відповідав.
   Черствіє твоя душа, - голосить сусідка. - На природу тобі, синку, треба. Згориш швидко, якщо не відпочиватимеш. Не знайдеш Істину - занедбаєш життя, - але на її вмовляння самітник погоджувався в майбутньому часі.
   Рекс попросився надвір. Його лапи подерлися по обшивці дверей і зчинився лай. Едуард ледве встиг надягнути намордника псу, як той швидко потягнув хазяїна надвір. Погода у червні то обдаровувала дощами, то спекою, то змінною прохолодою. Цей день видався хмарним. Рекс несподівано зрадів волі, почав бігати і шалено гавкати. Через кілька хвилин пес знайшов собі подружку, а Едуарду стало соромно за вибрики улюбленця.
    - Ви наш сусід? Я вас раніше не бачила, - поцікавилася власниця собачки.
   - Ми з Рексом живемо поруч, - показав на сірий будинок. - Мене звати Едуард, а вас? - чомусь закортіло поставити їй це запитання, в якої колір очей зливався з небом.
    - Маргарита. Друзі й батьки називають просто Марго. - Вона подивилась на співрозмовника і усміхнулась. Щось було в її голосі, коли сказала: - На дощ збирається. Вам так не здається?
   Хлопець послухав Марго і підвів очі вгору. Небо похмурнішало з кожною хвилиною, але для Едуарда дотепер не було дива яскравішого, ніж спостерігати за сірими дівочими очима. Незабаром пішов дощ. У його очах проблиснула невидима іскра, коли удвох із собаками вони бігли до білої альтанки. Ніколи не  відчував радості, як от зараз, ніколи ще не був відвертим, як зараз.  Щось перевернулось усередині Едуарда. Стало тепло-тепло.
   Вдома він відчув незнайомий ледь чутний аромат з підвіконня. Єдина квітка, що подарувала сусідка, ширила свій тонкий аромат. Він подивився крізь шибку вікна і закусив губи. Надворі дощ утворив безкінечну завісу, проте хлопець твердо знав, що відтепер він віднайшов ту саму Істину. Ту Істину, яку може подарувати людині лише кохання, перетворюючи його з колючого кактуса в чарівний бутон.