Оповідання 6. Дзвонар, що замовк.

Двадцяті числа травня принесли в Миргород густу, нерухому спеку. Повітря, здавалося, загусло, як гарячий кисіль, пахло розпеченим пилом, полином та далекою, ще ненародженою грозою. Навіть невгамовні миргородські кури поховалися в тінь під тинами, ліниво перебираючи лапами. Це був час напередодні Зелених свят, коли світ людей, за повір’ями, ставав тонким, як павутина, і крізь нього могли прослизнути духи полів та лісів. На веранді-офісі розшукового бюро «Захарчук та Токугава» панувала атмосфера, що цілком відповідала погоді: сонна і ледь роздратована. Анатолій Петрович Захарчук вів свою особисту, програшну війну із самоваром. Ця блискуча мідна машина, куплена минулого тижня на ярмарку, вперто відмовлялася кипіти, натомість випускаючи слабкі цівки диму з таким виглядом, ніби помирала від сухот.

– Будь ти проклятий, мідний ідоле! — процідив Захарчук, тицяючи в нього кочергою. – Їй-богу, знешкодити пекельну машину анархістів у Києві було простіше, ніж змусити тебе працювати. Там хоч було зрозуміло, який дріт перерізати!

З іншого боку веранди, за столиком, сиділа Анастасія. Вона не звертала уваги ані на спеку, ані на боротьбу свого партнера з побутовою технікою. Перед нею лежав аркуш тонкого рисового паперу, і вона, вмочивши пензлик у туш, повільно, медитативними рухами виводила ієрогліфи. Кожен рух її руки був плавним і точним, народжуючи на папері витончені чорні знаки. На краю столу, у скляному тераріумі, який їм подарував вдячний аптекар Лісовий, згорнулася нерухомим смарагдовим клубком храмова куфія. Анастасія назвала її Вайпер. Змія, здавалося, також медитувала, насолоджуючись спекою.

– Я вам серйозно кажу, Анастасіє Кенджіївно, від цього вашого талісмана більше шкоди, ніж користі, — пробурчав Захарчук, кидаючи роздратований погляд на тераріум. – Учора приходила дружина голови земства, хотіла замовити розшук зниклої брошки. Побачила вашу гадюку, зойкнула і втекла. Ми втратили клієнта!

– Вайпер вчить терпінню і спостережливості, — не відриваючись від каліграфії, спокійно відповіла Анастасія. – Головним якостям хорошого детектива. Якщо пані так легко налякати, можливо, її справа не варта нашої уваги.

Захарчук хотів заперечити щось їдке, але в цю мить хвіртка різко відчинилася, і на веранду майже вбігла молода дівчина. Вона була зовсім юною, років двадцяти, просто, але дуже охайно вдягнена у темну спідницю та білу вишиту сорочку. Її обличчя було заплаканим, але великі сірі очі горіли не відчаєм, а впертою рішучістю.

– Ви... ви детективи? Захарчук і Токугава? — запитала вона, важко дихаючи.

Захарчук миттєво забув про самовар.

– Ми, — відповів він, випростуючись. – Проходьте, панночко. Що сталося?

Дівчина підійшла до столу, але сісти відмовилася. Вона стискала в руках невелику білу хустинку.

– Мене звати Оксана. Мій брат... Лук'ян... його знайшли мертвим. Учора ввечері. На дзвіниці церкви Святого Юрія.

Вона говорила швидко, ковтаючи слова.

– Він був дзвонарем. Німий від народження... але він розмовляв дзвонами. Краще за будь-кого. Вчора він не спустився після вечірньої служби. Ми чекали, кликали... А вранці, коли виламали двері... його знайшли.

Захарчук насупився.

– Мої співчуття. Але чим ми можемо допомогти? Якщо поліція вже займається…

– Поліція! — гірко посміхнулася дівчина. – Ваш знайомий, пристав Шпулька, прийшов, подивився, перехрестився і поговорив з отцем Василем. У рапорті написали: «раптова зупинка серця». Або Божа воля. Кажуть, він злякався чогось і помер.

– А ви так не вважаєте? — тихо запитала Анастасія, відкладаючи пензлик.

– Ні! — твердо сказала Оксана. – Лук'ян був здоровий, як дуб. Він нічого не боявся. Дзвіниця була його домом! І ще... двері були зачинені зсередини. На важкий, старовинний засув. Вікна там вузькі, з ґратами від голубів. Як хтось міг увійти і вийти? А містом уже ширяться чутки... нібито нечиста сила його забрала. Але я знаю, що це не так.

Вона поклала на стіл хустинку і обережно розгорнула її. Усередині лежав маленький предмет: майстерно вирізьблена з темного, майже чорного дерева фігурка пташки. Пташка була дивною: з великими сумними очима і ледь розкритим дзьобом, ніби вона збиралася заспівати жалібну пісню.

– Ось, — прошепотіла Оксана. – Це було затиснуто в його руці. Він ніколи не розлучався з нею останнім часом, але це не його робота. Він не вмів різьбити. Хтось... хтось дав йому цю пташку. Я думаю, той, хто це зробив, залишив свій знак.

Захарчук обережно взяв фігурку. Вона була легкою, але здавалася холодною на дотик. Він подивився в очі дівчини і побачив у них таку віру в справедливість, що відмовити було неможливо.

– Ми візьмемося за цю справу, — твердо сказав він.

*****

Церква Святого Юрія була найстарішою в Миргороді. Її кам'яні стіни бачили татарську навалу і козацькі походи. Поруч, наче молодша сестра, стояла висока, струнка дзвіниця. Тут їх зустрів пристав Шпулька. Він був не в гуморі, постійно хрестився і бурмотів, що не варто турбувати святе місце та гнівити Бога розслідуванням.

– Анатолію Петровичу, ну що тут розслідувати? — бідкався він, коли вони почали підніматися вузькими гвинтовими сходами дзвіниці. – Хлопець був калікою, серце слабке. Вдарив у дзвін, звук сильний, от серце й не витримало.