Оповідання 5. Дар гадюки.

Початок травня у Миргороді це час, коли саме повітря стає п’янким і густим, наче мед. Воно пахло бузком так сильно, що здавалося, ніби велетенський флакон парфумів розбився над містом. Воно пахло квітучими яблунями, свіжою землею і молодим листям. Навіть сумнозвісне багно встигло підсохнути, перетворившись на тверду, потріскану кірку. На веранді орендованого будинку Анатолія Захарчука, яка віднедавна виконувала роль офісу, панувала лінива ранкова тиша. Над дверима, виблискуючи на сонці, висіла нова, скромна, але виготовлена зі смаком мідна табличка: «Розшукове бюро. Захарчук та Токугава. Конфіденційність та Результат».

Сам Захарчук сидів у плетеному кріслі й з виразом глибокої муки на обличчі дивився у розкриту бухгалтерську книгу. Ця книга лякала його більше, ніж будь-який вбивця з ножем. Дебет, кредит, видатки на чорнило... Його ліва нога, що тепер майже не турбувала завдяки чудодійній зміїній мазі Анастасії, здавалося, починала нити від співчуття до страждань мозку господаря.

– Я вам кажу, Анастасіє Кенджіївно, це було помилкою, — пробурмотів він, з огидою відсуваючи книгу. – Ловити бандитів по київських нетрях було простіше. Там усе зрозуміло: ось злодій, ось вкрадене, ось револьвер. А тут... «Витрати на канцелярське приладдя». Це якась інквізиція для розуму!

Поруч, за маленьким столиком, Анастасія Токугава займалася ікебаною. Вона повільно, з абсолютною зосередженістю, вставляла у низьку керамічну вазу гілку квітучої яблуні, доповнюючи її кількома синіми ірисами. Її рухи були точними й економними, її обличчя — спокійним, як гладінь озера в безвітряний день. Цей спокій разюче контрастував із роздратуванням її партнера.

– Репутація, Анатолію Петровичу, це рослина, яка росте повільно, — промовила вона, не відриваючись від своєї композиції. – Але якщо її правильно доглядати, вона матиме міцне коріння. Клієнти прийдуть, коли дізнаються, що ми не просто вивіска, а реальна сила.

– Сила, яка поки що бореться лише з нудьгою та бухгалтерськими книгами, — зітхнув Захарчук. — Може, варто було назватися гучніше? «Захарчук та Токугава. Прокляття злочинців та нічний жах шахраїв!»? Щоб одразу було зрозуміло...

Його тираду перервав скрип хвіртки. На доріжці, що вела до будинку, з'явився чоловік. Він рухався нерішуче, озираючись по сторонах, наче боявся, що за ним стежать. Це був Маркіян Лісовий, місцевий аптекар, чоловік років сорока, з репутацією настільки бездоганною, наскільки це взагалі можливо у Миргороді. Зазвичай акуратно вдягнений, трохи метушливий, але завжди привітний, зараз він виглядав, як привид самого себе. Його дорогий сюртук був розстібнутий, обличчя мало колір пергаменту, а в тремтячих руках він тримав невелику, але напрочуд красиву лаковану скриньку, розписану золотими драконами та екзотичними квітами.

– Це... це тут розшукове бюро? — запитав він, коли підійшов до веранди. Його голос тремтів.

– Саме тут, — Захарчук миттєво змінився. Лінива нудьга зникла, поступившись місцем гострій увазі професіонала. Він підвівся, спираючись на тростину. – Анатолій Захарчук. Моя партнерка, Анастасія Токугава. Чим можемо допомогти, пане Лісовий?

Аптекар ступив на веранду і ледь не впустив скриньку. Він подивився на них благальними очима.

– Допоможіть... Благаю. Мене... мене хочуть вбити.

Він обережно, наче в ній була бомба, поставив скриньку на стіл, поруч із ікебаною Анастасії.

– Сьогодні вранці. Її доставив хлопчик-кур'єр. Сказав, подарунок від вдячного клієнта. Але там була записка.

Він дістав з кишені зім'ятий аркуш паперу і простягнув Захарчуку. Почерк був грубим, нерівним. На папері було виведено лише одне речення: «Ти забрав життя, змія забере твоє».

– Я... я боюся її відкривати, — прошепотів Лісовий, вказуючи на скриньку. – Я чув... звідти долинало ледь чутне шарудіння. І вона... вона не з наших країв. Я впевнений, там отруйна змія. Якась гадюка, від якої немає порятунку!

Анастасія підійшла до столу. Вона не торкалася скриньки, лише уважно її оглядала. Захарчук сів навпроти зблідлого аптекаря.

– Життя, яке ви забрали, пане Лісовий, — спокійно, але з металевими нотками в голосі почав слідчий. – У Миргороді вас знають як благодійника і поважну людину. Але, як показує мій досвід, у кожної поважної людини є своя шафа, і не в кожній з них висять чисті сорочки. Розказуйте.

Лісовий здригнувся. Він заплющив очі, наче збираючись із силами, щоб пірнути в холодну воду.

– Це було п'ять років тому. Я тоді тільки приїхав сюди, відкрив аптеку. Справи йшли погано. І в мене був компаньйон, Фома... Ми вирішили... заробити. Ми продавали «Еліксир життя», настоянку від сухот. Ми рекламували її як чудодійний засіб, привезений з Тибету...

– А насправді? — підштовхнув його Захарчук.

– А насправді це була звичайна настоянка на корені солодки, алтеї та воді з колодязя, — видихнув Лісовий. – Вона нікому не шкодила, але й не допомагала.

– Окрім ваших гаманців, — сухо зауважила Анастасія, продовжуючи вивчати розпис на скриньці.

– Так, — похмуро погодився аптекар. – Люди купували. Багато хто купував. Серед них був і коваль Коновал. Його донька, Марічка, згасала від хвороби. Він продав майже все, що мав, і віддав нам за наш еліксир. Він вірив... А дівчина померла. Просто на його руках. Коли обман викрився, піднявся страшний скандал. Фома втік тієї ж ночі, прихопивши всю нашу касу. А мене ледве не розтерзав натовп. Я присягнувся, що віддам усе зароблене на лікування бідних, і... я дотримав слова. Я думав, цей гріх спокутувано. Думав, про це вже всі забули.

– Але не всі, — підсумував Захарчук. – Не родина Коновалів.

Лісовий важко кивнув. Справа набувала чітких обрисів. Стара історія про шахрайство та смерть, що переросла у помсту. Захарчук відчув знайомий мисливський азарт.

– Отже, що ми маємо, — почав він міркувати вголос. – Перше: треба дізнатися все про родину Коновалів. Де вони зараз, що з ними сталося. Полікарпу Івановичу це по зубах. Я негайно викличу його.