Оповідання 4. Тінь квітучої сакури.

Якщо існує на землі рай, то він, безперечно, знаходиться у Миргороді в кінці квітня. Місто не просто квітло воно потопало у біло-рожевій піні. Вишні, абрикоси, яблуні та груші, немов змовившись, викинули цвіт одночасно, перетворивши брудні вулички на алеї казкового саду. Повітря було настільки густим від аромату нектару та дзижчання бджіл, що його, здавалося, можна було різати ножем і мастити на хліб замість меду. Анатолій Петрович Захарчук сидів у плетеному кріслі посеред саду орендованого будинку. На його колінах лежала розкрита газета, але очі слідчого були напівзаплющені. Він слухав весну. Його ліва нога, яка ще місяць тому не давала жити, нині поводилася напрочуд сумирно, японська мазь із запахом зміїної отрути таки зробила свою справу.

– Ви надто розслаблені, Анатолію Петровичу, — тихий голос Анастасії Токугави пролунав так несподівано, що Захарчук здригнувся, впустивши газету.

Вона стояла під старою вишнею, і пелюстки, що падали з гілок, заплутувалися в її чорному волоссі, створюючи химерну природну прикрасу. Сьогодні на ній не було європейської сукні. Анастасія була одягнена в дивне, широке вбрання, схоже на халат із широкими рукавами, перев’язане широким поясом.

– Це кімоно? — запитав Захарчук, піднімаючи газету. – Ви вирішили додати східного колориту нашому українському бароко?

– Це хакама і гі, одяг для тренувань, — серйозно відповіла вона. — І я не розслабляюся. Я чекаю.

Анастасія підійшла до столика, де парував самовар, і налила собі чаю. Її руки тремтіли — ледь помітно, але око досвідченого слідчого це вловило.

– Лист? — коротко запитав він.

– Так. Той лист, що прийшов тиждень тому. Там було лише одне слово: «Аздука». Це назва клану. Дуже старого і дуже злопам’ятного.

– І що їм потрібно в Миргороді? — Захарчук скептично хмикнув. – Сало? Гоголівські рукописи?

– Вони прийшли за боргом, — Анастасія стиснула порцелянову чашку так, що побіліли кісточки пальців. – І вони не підуть порожніми руками. Аздука не вміє пробачати. Вони вважають, що честь можна відмити лише кров’ю.

Мирну бесіду перервав гуркіт біля хвіртки. За мить на доріжці з'явився пристав Полікарп Шпулька. Він виглядав стривоженим і водночас урочистим. Його мундир був увесь у білих плямах, вочевидь, пристав особисто керував побілкою дерев до Великодня.

– Анатолію Петровичу! Анастасіє Кенджіївно! — загукав він ще здалеку. – Ви не повірите! Наше місто стає центром міжнародної політики! Іноземна делегація!

– Тільки не кажіть, що знову французи, — простогнав Захарчук. – Минулого разу це закінчилося дуеллю на шпагах.

– Ні! Цього разу. Азія! — Шпулька витер піт з чола. – Троє. Очі вузькі, кланяються так низько, що лобом землю дістають, а самі в європейських костюмах, та таких дорогих, що наш голова дворянства вдавився б від заздрощів. Кажуть, торговці шовком. Але щось мені підказує, що шовк їх цікавить в останню чергу. Анастасія повільно поставила чашку на стіл.

– Кого вони шукають, Полікарпе Івановичу?

– Генерала Квітку! Нашого Нечипора Павловича. Пішли прямо до його маєтку на Лисій Горі. Я поставив городового слідкувати, але ж ви знаєте генерала. Він нікого далі порога не пускає.

– Нечипор Квітка... — задумливо промовив Захарчук. – Це той, що вихваляється своєю колекцією зброї і тим, що брав участь у придушенні «повстання боксерів» у Китаї?

– Саме він! — кивнув Шпулька. – Маєток як фортеця. Собаки вовкодави. А характер гірше, ніж у тих собак.

Анастасія різко підвелася. Її обличчя стало схожим на порцелянову маску: красиву і нерухому.

– Нам треба до генерала. Негайно. 

– Навіщо? — здивувався Шпулька. – Це ж приватний візит.

– Тому що, якщо я не помиляюся, — тихо сказала вона, зав’язуючи волосся у тугий вузол і встромляючи в нього дві довгі сталеві шпильки, – сьогодні ввечері в Миргороді стане на трьох людей менше. Або на одного генерала.

*****

Маєток генерала Нечипора Квітки справляв враження. Величезний, збудований у псевдоготичному стилі, він височів над річкою Хорол, оточений високим парканом. У дворі гавкали пси, розміром з добрих телят. Сам генерал зустрів непроханих гостей у вітальні, яка більше нагадувала музей війни. Стіни були завішані шаблями, мушкетами, ятаганами та щитами. Нечипор Павлович був огрядним чоловіком років шістдесяти, з пишними сивими вусами і червоним обличчям людини, яка любить коньяк і не любить заперечень.

– А, слідчий! І панночка-японка! — прогримів він замість привітання. – Чим зобов’язаний? Шпулько, якщо ти знову про пожертву на церкву, то я вже дав мішок борошна!

– Ми не за борошном, ваше превосходительство, — спокійно відповів Захарчук, спираючись на тростину. — Ми чули, у вас гості. Зі Сходу.

Генерал насупився, наливаючи собі чарку чогось бурштинового.

— Були. Хвилин десять як пішли. Дивні люди. Настирливі, як осінні мухи. Пропонували продати їм один експонат. Гроші пхали... Тисячу рублів золотом! Ви уявляєте? Тисячу!

— За що саме? — голос Анастасії дзвенів, як натягнута струна.

Квітка недбало махнув рукою в бік каміна. Там, над полицею, серед схрещених козацьких шабель, висів довгий, ледь вигнутий меч у чорних лакованих піхвах. Він виглядав чужорідним тілом у цій залі, наповненій грубим залізом. Витончений, хижий, досконалий.