Оповідання 3. Ілюзія смерті .

Квітень 1901 року увійшов у Миргород не як сором’язливий гість, а як повноправний господар, що вирішив негайно переставити всі меблі в домі. Ще тиждень тому місто тонуло у тій самій липкій, ворожій багнюці, що засмоктувала колеса екіпажів і настрій обивателів , а вже сьогодні сонце пекло так, що калюжі вкрилися зморшкуватою кіркою, а в повітрі завис густий, солодкий аромат абрикосового цвіту. Анатолій Петрович Захарчук сидів на веранді орендованого будинку, підставивши обличчя теплим променям. Його ліва нога, покладена на спеціальну подушечку, вишиту хрестиком (подарунок вдячної, хоч і надокучливої клієнтки), нарешті перестала нити. Японська мазь, яку дала Анастасія, творила дива, хоча й пахла так, ніби у банці здохло кілька десятків отруйних гадюк .

– Анатолію Петровичу! Грішите лінощами у страсний тиждень?

Голос пристава Полікарпа Шпульки пролунав від хвіртки так гучно, що сусідський кіт, який дрімав на паркані, з обуреним нявканням впав у кущі агрусу. Пристав виглядав напрочуд святково: мундир був вичищений до непристойного блиску, ґудзики сяяли (всі були на місці, на відміну від історії з млином ), а в руках він тримав скручену в рурку афішу.

– Я не лінуюся, Полікарпе Івановичу, я займаюся стратегічним плануванням свого відпочинку, — ліниво відповів Захарчук, не розплющуючи очей. – І якщо ви прийшли повідомити про чергового потопельника чи отруєного попа, то майте на увазі: я у відпустці. До Великодня, жодних трупів.

– Та що ви, Бог з вами! — Шпулька збіг східцями на веранду, важко дихаючи. – Ніяких трупів! Лише високе мистецтво! Ви чули новину? До нас приїхав граф!

– Граф? — Захарчук скептично підняв одну брову. – У Миргород? Хіба що проїздом до Парижа, і в нього зламалася вісь.

– Ні, справжній граф! Маг! Чародій! — Шпулька розгорнув афішу з такою гордістю, ніби намалював її сам. – Дивіться: «Всесвітньо відомий ілюзіоніст, медіум та спадкоємець таємних знань Сходу – Граф Каліостро-Молодший! Тільки два дні! Зникнення людей, розпилювання дам, спіритичні сеанси та матеріалізація духів!»

Захарчук взяв афішу. Папір був дешевим, але літери червоніли загрозливо і яскраво.

– Каліостро-Молодший... — пробурмотів він. – Сподіваюся, він закінчить краще, ніж Старший. Той, пам’ятається, помер у в’язниці інквізиції.

– Ви все псуєте своїм скепсисом! — образився Шпулька. – Сьогодні прем’єра у тимчасовому павільйоні біля ярмаркової площі. Увесь цвіт міста буде там! Сам голова дворянства Воронов обіцяв бути, хоча після історії з отцем Федором він намагається не висовуватися. Я взяв квитки у ложу. Для вас, мене і... пані Анастасії.

Згадка про Анастасію змусила Захарчука зітхнути. Останні дні вона нудилася. Її діяльна натура не терпіла спокою. Вона то вправлялася у метанні шпильок у стовбур старої груші, то розбирала і збирала свій револьвер на час, лякаючи куховарку.

– Добре, — здався слідчий. – Ходімо дивитися на вашого графа. Але якщо він спробує матеріалізувати дух моєї тещі, я його заарештую за порушення громадського спокою.

Тимчасовий павільйон, нашвидкуруч збитий з дощок і обтягнутий пістрявою тканиною, нагадував гігантський цирковий намет, що приземлився посеред миргородської пилюки. Всередині пахло тирсою, дешевими парфумами «Конвалія» і людським потом.

Шпулька не збрехав, аншлаг був повним. У перших рядах, на віденських стільцях, сиділи місцеві купці з дружинами, що обмахувалися віялами так інтенсивно, ніби намагалися злетіти. Далі шумів «простий люд». Захарчук, спираючись на свою незмінну тростину з руків’ям у формі голови хорта , зайняв місце у невеликій ложі збоку. Поруч сіла Анастасія. Вона була одягнена у темно-синю сукню, строгу, але елегантну, а волосся прикрашав гребінь, інкрустований перламутром. Її мигдалеподібні очі уважно сканували залу, ніби вона шукала не розваг, а потенційної загрози.

– Дивіться, як вони дивляться на сцену, — тихо промовила вона, кивнувши на публіку. – Вони хочуть бути ошуканими.

– Люди люблять казки, Анастасіє Кенджіївно, — відповів Захарчук. – Особливо ті, де закони фізики можна порушити помахом палички.

Світло згасло. Під гуркіт барабанів на сцену вискочив Граф Каліостро-Молодший. Це був чоловік невизначеного віку, з напомадженими вусами, одягнений у чорний фрак, на якому виблискували зірки з фольги.

– Шановна публіко! — загримів він голосом, у якому чітко проступали нотки одеського Привозу, хоча він старанно намагався імітувати французький акцент. — Сьогодні ви побачите те, що не підвладне розуму!

Перша частина вистави була набором класичних банальностей: кролики з капелюхів, нескінченні стрічки з рота, вгадування карт. Публіка шаленіла. Шпулька аплодував так, що ледь не випав з ложі. Анастасія позіхала, прикриваючи рот витонченою рукавичкою.

– Спритність рук, і нічого більше, — коментувала вона. – Дзеркало під столом, подвійне дно у капелюсі. Нудно.

Але друга частина обіцяла бути цікавішою. На сцену викотили громіздку конструкцію, розписану золотими драконами: «Китайську скриню смерті».

– Пані та панове! — проголосив Граф. – Зараз мій асистент, відважний Алі-Баба, увійде в цю скриню. Я замкну її на три замки, ключі від яких віддам... ось, панові поліцмейстеру!

Шпулька засяяв від щастя, приймаючи в’язку ключів.

– А потім, — Граф вихопив з-за пояса довгу кавалерійську шаблю, – я пронижу скриню цими клинками наскрізь! Двадцять мечів! Жодного шансу вижити... якби не стародавня магія!