Оповідання 2. Млин на кістках.

Це було не просто весняне бездоріжжя. Це був потоп. Кінець березня перетворив лагідний Хорол на розлюченого дракона, що рвав береги, змиваючи тини, курей та необережні надії на сухе взуття. Анатолій Захарчук ненавидів воду. Особливо ту, що падала з неба холодними струменями, і ту, що підступно просочувалася крізь щілини старого екіпажу. Його ліве коліно крутило так немилосердно, що він ладен був стріляти в хмари.

– Ще довго? — прогарчав він, кутаючись у пальто з бобровим коміром.

– Та вже приїхали, барине! — гукнув візник, ледве стримуючи наполоханих коней. — Тільки далі не поїду. Там міст хитається, не дай Боже, шубовснемося.

Захарчук виліз у мокру темряву. Перед ним, наче чорний кістяк велетенської тварини, височів старий водяний млин Гната Сичини. Будівля дрижала. Гул води, що падала на величезне колесо, заглушував навіть думки. Здавалося, млин стогнав, пережовуючи темну воду ріки. Біля входу тупцювали постаті з ліхтарями. Серед них виділявся пристав Шпулька. Він був без кашкета, волосся прилипло до лоба, а обличчя мало колір несвіжого сиру. Поруч, незворушна як статуя, стояла Анастасія. На ній був довгий прогумований плащ англійського крою і, на подив Захарчука, капелюх, схожий на чоловічий котелок.

– Анатолію Петровичу! — кинувся до нього Шпулька. – Біда! Чортівня! Водяник, їй-богу, Водяник забрав душу грішну!

– Облиште фольклор, Полікарпе Івановичу, — відрізав Захарчук, спираючись на тростину і морщачись від болю. – Де тіло?

– Всередині. Але ми нічого не чіпали. Тільки двері виламали, бо замкнені були. Зсередини! На засув, товщиною з мою руку!

Вони увійшли всередину. Тут пахло борошном, вогкістю і... свіжою кров’ю. Металевий запах був настільки сильним, що перебивав сморід річкового мулу.

Світло ліхтарів вихопило з темряви жахливу картину. Гнат Сичина, найбагатший і найскупіший купець повіту, знайшов свій кінець у череві власної машини. Його тіло лежало неприродно поламаною лялькою біля основи жорен. Голова і плече потрапили під передавальний вал.

– Господи помилуй, — перехрестився Шпулька, відвертаючись.

Захарчук підійшов ближче, намагаючись не наступити в калюжі крові.

– Смерть настала миттєво, — констатував він сухо. – Череп розтрощено. Грудна клітка зім’ята.

– Дивіться сюди, — голос Анастасії пролунав згори. Вона стояла на дерев’яному помості біля головного валу, ігноруючи бруд, що міг зіпсувати її дорогий плащ. – Анатолію Петровичу, цей механізм... Він співає.

– Співає? — перепитав слідчий, підводячи погляд.

– Він ідеально змащений, — пояснила вона, проводячи пальцем у рукавичці по шестерні. – Жодного скрипу. Для старого млина це нонсенс. Хтось готував цю машину. Хтось дбайливо змастив кожну деталь перед тим, як запустити її.

Захарчук повернувся до дверей. Масивний дубовий засув валявся на підлозі, його дійсно вибили силою. Петлі були вирвані «з м’ясом».

– Вікна?

– Заґратовані, — відповів Шпулька. — Ми перевіряли. Ґрати іржаві, вросли в стіни. Миша не пролізе. Димар забитий сажею ще з минулого року.

– Отже, ми маємо загадку, — пробурмотів Захарчук. – Вбивця заходить, вбиває (або змушує механізм вбити), а потім зникає крізь стіни, зачинивши двері зсередини на засув. Містика.

Він схилився над тілом. У кишені жилетки мерця щось блиснуло. Захарчук обережно витягнув золотий годинник на ланцюжку. Скло було розбите. Стрілки застигли.

– 23:15, — зафіксував він. – Час смерті.

Потім його увага переключилася на праву руку загиблого. Кулак Сичини був міцно стиснутий, наче він намагався забрати щось із собою на той світ.

– Що у тебе там, Гнате? — прошепотів Захарчук.

Він спробував розтиснути закляклі пальці. Це вдалося не одразу. Анастасія спустилася і посвітила ліхтарем просто в долоню мерця. Коли пальці розтиснулися, на долоні заблищав невеликий предмет. Це був не золотий самородок і не ключ.

Це був латунний ґудзик. З викарбуваним двоголовим орлом і номером губернії. Захарчук повільно підвівся і повернувся до Шпульки. Пристав стояв блідий, як мрець, а його рука машинально потягнулася до власного мундира, де на животі, саме там, де тканина натягувалася найсильніше, теліпалася обірвана нитка.

– Полікарпе Івановичу, — голос Захарчука був тихим, але різав гостріше за бритву. – Ви не хочете пояснити, як ґудзик з вашого мундира опинився в руці людини, яка померла у замкненій кімнаті?

Шпулька відкрив рота, хапаючи повітря, як риба на березі, але з його горла вирвався лише скрегіт. Анастасія перевела погляд з ґудзика на двері, а потім у темряву кутка, де за мішками з борошном хтось ледь чутно зітхнув.

– Здається, Водяник тут ні до чого, — сказала вона, виймаючи з волосся довгу гостру шпильку. – Справа стає надто людською.

Надворі вдарив грім, і млин здригнувся, наче погоджуючись із нею. Вода підіймалася.

*****

У млині повисла тиша, важча за жорна, що розчавили купця. Шпулька дивився на свій ґудзик у руці Захарчука так, ніби це була отруйна змія.