Оповідання 1. Отрута для пастиря.

Миргородське багно у березні 1901 року було не просто брудом це була окрема, ворожа людині стихія. Воно плямкало під чобітьми, засмоктувало колеса возів по самі осі й пахло талим снігом, кінським гноєм та нездійсненними надіями. Анатолій Петрович Захарчук гидливо поморщився, ступаючи на відносно сухий острівець бруківки. Його лаковані черевики, замовлені ще у Петербурзі, вже встигли вкритися шаром рудої глини.

– І яка нечиста сила потягла мене за яблуками саме сьогодні? — пробурмотів він собі під ніс, спираючись на важку тростину з руків’ям у формі срібної голови хорта.

Йому було сорок п'ять, але старі рани нили на погоду так, ніби йому перевалило за сімдесят. Навколо вирував Сорочинський ярмарок у мініатюрі. Кричали перекупки, вихваляючи сало, мукали воли, десь грав на скрипці лірник, а цигани у яскравих лахміттях вже видивлялися, чий гаманець погано лежить. Захарчук шукав спокою. Він переїхав сюди, щоб писати мемуари про гучні київські справи, пити чай з вишневим варенням і забути про людську жорстокість. Але натовп тиснув, штовхав і вимагав уваги.

Він саме прицінювався до кошика з моченими яблуками, коли натовп попереду розступився, наче води Червоного моря. Але не перед пророком, а перед місцевим священником. Отець Федір, огрядна людина з обличчям кольору перестиглого буряка, йшов поважно, роздаючи благословення направо і наліво. У лівій руці він стискав надкушеного пиріжка з м’ясом вочевидь, піст для пастиря мав певні гастрономічні виключення.

– Анатолію Петровичу! — гукнув священник, помітивши відставного слідчого. – А я саме до вас збирався! Є розмова делікатна, про пожертву на новий іконостас...

Захарчук подумки вилаявся, але вголос чемно почав:

– Отче, боюся, зараз не найкращий...

Він не договорив. Обличчя священника раптом змінилося. Червона барва миттєво збігла, поступившись місцем мертвотній блідості. Очі викотилися, рука судомно стиснула рясу на грудях. Пиріжок впав у багнюку.

– Повітря... — прохрипів отець Федір. – Пече...

Він зробив крок, похитнувся, наче п’яний, і з гуркотом, що заглушив гомін ярмарку, повалився горілиць просто у весняну жижу. На мить запала тиша. Потім натовп вибухнув вереском. Захарчук забув про хворий суглоб. Він опинився біля тіла за дві секунди, відштовхнувши якогось роззяву.

– Розійдіться! Повітря йому! — гаркнув він голосом, від якого колись тремтіли київські злодії.

Анатолій впав на одне коліно, не шкодуючи штанів. Пальці лягли на шию священника. Пульс бився як пташка у клітці: шалено і нерівно, а потім раптом затих. Тіло священника вигнулося дугою в останній конвульсії, з рота пішла рожева піна. Захарчук схилився нижче, майже торкаючись обличчя мертвого. Запах. Ледь вловимий, солодкуватий аромат, що пробивався крізь сморід ярмарку та запах м'ясного пирога. Гіркий мигдаль.

– Господи, помилуй! — заверещала якась стара баба. – То кара Божа! Обуяла його нечиста!

– То не кара, — прошепотів Захарчук, витираючи руку хусткою. – То ціанід.

– Розступіться! Всім стояти! Іменем закону!

Крізь натовп, розмахуючи шаблею у піхвах, як кийком, продирався пристав Полікарп Шпулька. Його мундир тріщав, а обличчя блищало від поту.

– Що тут коїться? Га? Анатолію Петровичу, що з батюшкою? Переїв? Серце? Я ж казав йому, не можна стільки жирного у піст!

Шпулька зупинився, важко дихаючи, і з жахом подивився на скляні очі покійного.

– Помер? Свят-свят... Ну все, серцевий напад. Треба воза. І писаря. Ох, скільки ж писанини буде...

– Це не серце, Полікарпе Івановичу, — холодно відрізав Захарчук, підводячись і спираючись на тростину. — Це вбивство. Отруєння. І дуже сильне. Він помер за хвилину

– Вбивство?! — Шпулька зблід, його бакенбарди, здалося, обвисли. – Та побійтеся Бога! Хто ж у Миргороді попа труїтиме? Це ж скандал на всю губернію! Ні-ні, пишемо апоплексичний удар.

– Ви можете писати хоч удар блискавки, але запах мигдалю не сховаєш, — Захарчук звузив очі, скануючи натовп. Вбивця міг бути ще тут. Хтось, хто дав йому отруту. Або той пиріжок...

– Ви дивитесь не туди, пане слідчий.

Голос пролунав з-за спини: дзвінкий, спокійний, з ледь помітним акцентом, який важко було ідентифікувати. Захарчук різко обернувся. Перед ним стояла молода жінка. На вигляд не старше тридцяти років. Одягнена вона була так, що миргородські молодиці хрестилися: вузькі штани для верхової їзди, заправлені у високі чоботи, чоловічого крою жакет і біла сорочка. Темне волосся було зібране у тугий вузол, пронизаний двома довгими шпильками.

– Анастасія Кенджіївна! — зойкнув Шпулька, намагаючись заховатися за широку спину Захарчука. – Тільки вас тут не вистачало!

Анастасія Токугава проігнорувала пристава. Її мигдалеподібні очі дивилися на Захарчука, а потім метнулися вбік, до рядів з гончарними виробами.

– Поки ви сперечалися про діагнози, — сказала вона швидко, – чоловік у сірому картузі, який стояв найближче до отця Федора, коли той впав, не став хреститися, як усі. Він розвернувся і дуже швидко пішов у бік возів з сіном. У нього права рука в кишені, і він кульгає на ліву ногу. 

Захарчук миттєво перевів погляд туди, куди вказувала її рука в чорній рукавичці. Справді, крізь строкату юрбу пробивалася непримітна постать у сірому.

– Стій! — гаркнув Захарчук, інстинктивно хапаючись за руків’я тростини-стилета.

Сірий картуз озирнувся. Побачивши, що його викрили, чоловік штовхнув віз із горщиками. Глиняний посуд з гуркотом посипався під ноги переслідувачам, створюючи перепону з черепків.

– Тримайте його! — верещав Шпулька, не рухаючись з місця.

Захарчук кинувся вперед, але нога зрадила його. Він послизнувся на багнюці та черепках. Проте поруч промайнула тінь. Анастасія не побігла. Вона, здавалося, полетіла над брудом. Її рухи були дивними, економними, не схожими на незграбну біганину селян.

Втікач, зрозумівши, що його наздоганяє панночка, вихопив з кишені ніж і різко розвернувся.