Розділ 88. Наказ

Зойк Тюрі видавав усю глибину його розпачу. Згорнути антену і вирушити назустріч товаришам було справою недовгого часу. Однак всередині я відчував майже такий самий розпач, який був у голосі Тюрі, адже повністю втратив здатність робити те, що так легко виходило на базі нолдів, а саме відслідковувати натовп заражених і спрямовувати його.

Якщо дивитися з позиції логіки, шкодувати було не варто. По-перше, не було часу розбиратися, а по-друге - на базі я був лише ретранслятором чужої волі, не в змозі зробити нічого самостійно. Що це за орда, і звідки вона взялася, я приблизно розумів. В останні години перебування на базі я спрямував величезну групу із сотень заражених на свіжозавантажені кластери, що знаходилися на південний захід від шляху, який проходив повз проклятий кластер.

Радіостанція Тюрі знаходилася значно ближче до мене, а це означало, що орда оминула проклятий кластер, можливо, залишивши там частину своїх одноплемінників, і прямує до стабу Черемхово.

На базі нолдів не залишилося знахаря, який би змусив їх дертися вгору по схилах у західному напрямку з тим, щоб, переваливши через гряду пагорбів, потрапити у пастку нолдів.

Власне, як я тепер розумів, відносно безтурботне існування Черемхово залежало від двох чинників. Першим було рішення Ніобіра про те, щоб дати стабу розвинутися і зібрати там якомога більшу кількість імунних, бажано з розвиненими дарами. Тривалість життя нолдів була такою, що в порівнянні із звичними людськими поняттями можна було сказати, що у них попереду вічність. А отже, Ніобір планував вирощувати стаб як великий і солодкий плід, який одного чудового дня можна буде зняти з дерева і нагодувати ним орду.

Другий чинник був пов'язаний із першим: збираючи орди з певними проміжками часу, Ніобір відводив їх убік і спрямовував за гряду пагорбів. А оскільки механіка формування орди була такою, що до неї приєднувалися заражені з навколишніх місцевостей досить великого радіусу, залишалося небагато тих, хто міг би загрожувати стабу Черемхово, причому більшість були низькорозвиненими, тобто мали меншу чутливість до згенерованого нолдами поклику орди.

Сумніваюся, що у Черемхово розуміли цю ситуацію, інакше Лісовик, на мою думку, повинен був щось знати.

Наближаючись до місця призначення, я намагався зрозуміти, що там відбувається. Пошуки Шиншили відійшли на другий план, і залишалося тільки сподіватися, що дівчина не опиниться на шляху орди. А шлях цей пролягав якраз повз те місце, де я знаходився. Якщо уявити місцевість з висоти пташиного польоту, адже саме так я бачив її, знаходячись у полоні нолдів, вона нагадувала білого птаха з чорними крилами, що складалися із кластерів, вкритих вугільною чорнотою. Чимось цей птах нагадував ластівку, оскільки його роздвоєний хвіст уходив на захід, сягаючи однією вершиною проклятого кластера, а другою впираючись в річку, повз яку я проїжджав раніше.

Голова ж птаха була витягнута у напрямку великого стабу, причому гребля позначала шию, а округлий майданчик за нею нагадував голову. Власне, за ним і починався стаб.

Я також спостерігав за ним з висоти пташиного польоту, що давало змогу оцінити наявні укріплення.

За прохідністю машина нолдів небагато поступалася гусеничному бронетранспортеру. Звичайні на вигляд колеса, які мали б буксувати на більш-менш нерівній місцевості, бадьоро їхали уперед, дозволяючи не звертати уваги на дрібні перешкоди. Це дозволяло скоротити шлях, узявши навпростець до греблі, де за моїми розрахунками я повинен був випередити орду.

На розгортання антени часу витрачати не став, оскільки, як показав попередній досвід, усі мої попередження навряд чи будуть сприйняті серйозно у Черемхово.

Піднявши хмари дрібного піску, машина виїхала на асфальт під'їзної дороги до греблі. Велична споруда. що колись тримала під контролем водоймище, наразі сиротливо підіймалася з води, яка з обох боків сягала лише чверті висоти греблі. Схоже, замість дальньої частини водоймища Вулій пристикував до кластеру, на якому я знаходився, невелику річку. Вода була сірувато-брудною, що додавало похмурості і так непростому дню.

- Знахар, прийом! - мелодійний голос Еоли донісся з невидимих колонок.

Направду кажучи, я трохи розгубився. Вже сподівався, що красуня з голодним поглядом залишить мене у спокої. Та схоже, не пощастило.

- Я знаю, що ти мене чуєш! - вона виявляла наполегливість. - На тебе йде орда.

Оце новина! Начебто я сам цього не знаю. Тільки шансів зупинити заражених у мене нуль цілих і нуль десятих.

- Шанси є! - Еола ніби вгадала мої думки.

Чи може я, забувшись, розмовляв уголос?

- Твоє завдання - затримати їх на п'ять хвилин!

- І що далі? - поцікавився я, нездорово напружуючись.

- Зі мною їде дівчина з даром керування ордою.

- Шиншила? - я не зміг стримати здивування.

- Не має значення! - в голосі Еоли відчулося легке роздратування. - Ми не встигаємо! Тобі доведеться перетнути греблю і зустріти орду на іншому боці.

- Ти повинен протриматися п'ять хвилин! - з нетерпінням, ніби розмовляла з п'ятирічною дитиною, повторила вона. - Після цього ми розвернемо орду і відведемо її від стабу. Зробимо ще один подарунок Ніобіру!

У її голосі пролунало холодне презирство. Та я розумів, що Еола має на увазі. Вони спрямують орду до пастки, приготованої за пагорбами, яка вже причаїлася, роззявивши пащу, щоб вволю поласувати тими, хто зазвичай ласував іншими.

- П'ять хвилин! - знову повторила Еола. - Відбій!