Розділ 72. Пригоди в радіоефірі

Від заражених вдалося відірватися. Напевно, місцевість і справді була пустельною, оскільки до першого бігуна спромоглися приєднатися всього двоє одноплемінників такого ж самого рівня.

Спалах надії у пошуках Шиншили зажеврів несподівано. Разом із згадкою про те, як Ніобіру вдалося увімкнути мою вимкнену рацію на даху супермаркета.

Дійсно, машина нолдів була обладнана широкосмуговим сканером.

Поки що зупинки не передбачалося, і я задовольнявся тим, що переводив тумблер з одного положення в інше, здійснюючи сканування не стільки з метою перехоплення розмов, скільки з метою виявлення джерел радіовипромінювання.

Тримаючи в пам'яті карту Лісовика і зіставляючи її з картами нолдів, точніше, не стільки картами, скільки "фотографічними" знімками, які збереглися у моїй пам'яті, я визначив маршрут у бік невеликої річки, що перерізала шлях і врешті-решт протікала вздовж дальнього кінця проклятого кластеру.

Мені потрібен був міст, і це виявилося неабияким завданням з огляду на прагнення Вулію пристиковувати одна до одною подібні архітектурні споруди.

Пристиковувати-то він пристиковував, але у випадку мостів зазвичай лишалася щілина у метр або більше, що робило такі мости непридатними для проїзду.

Так і не знайшовши того, що мені було потрібно, я наплював на пошуки і повернув уздовж річки в бік проклятого кластеру. Врешті-решт, якщо не потикатися на нього, може й обійдеться. Аргументом "за" було те, що нолди зазвичай ігнорували цю територію через відсутність там цікавих об'єктів.

Ось і став у нагоді чіп. Дізнавшися від Еоли, яким чином Ніобіру вдалося відслідкувати моє місцезнаходження, експериментальним шляхом вдалося досягти того, щоб чіп маскував специфічні хвилі, які випромінює мозок знахаря.

А ось і перша ластівка! Проскочивши межу проклятого кластера, я відчув полегшення - надто вже неприємними були спогади про сірий туман. Річка відвертала від небезпечного кластера, відкриваючи шлях на Черемхово. І саме тут сканер запеленгував перший радіопередавач.

Розгортати антену в кущах було не надто зручно. До того ж невідомо, куди вирушать заражені, яких я спрямовував під примусом нолдів, коли після випасу на свіжозавантаженому кластері вони будуть надані самі собі. Щось я сумніваюся, що нолдам вдасться швидко найти іншого знахаря. Та чомусь не сумніваюся, що Еола влаштує Ніобіру проблеми, і це дасть мені невеличку передишку.

Перетнувши залізничні колії, що прилягали до проклятого кластеру з півночі, я трохи проїхав грунтовою дорогою, відшукавши місце у заростях калини.

Висота антени не більше двох метрів. Навряд чи її помітять серед гілля.

В ролі антени використовувався контур тетраедричної форми, виготовлений з металевого прута, з приблизно метровою діагоналлю.

Це дозволяло створити ефект об'ємної локації, виявляючи навіть ті джерела радіохвиль, що були сховані за фізичними перешкодами. Втім, я не збирався тут довго залишатись, вже приблизно розуміючи, де знаходиться одне-єдине запеленговане джерело радіозв'язку.

Однак на мене чекав сюрприз. Окрім умовної радіостанції, що знаходилася попереду, в напрямку Черемхово, з'явилася точка, яка знаходилася позаду.

Першою думкою було, що Ніобір влаштував погоню. Однак точка рухалася від мене, наближаючись до бази нолдів. Та я сумнівався, що Берк вирішив продати Шиншилу нолдам.

Безумовно, дівчина становила для них інтерес, і не виключено, що її дар вони змогли б використати. От тільки у Берка шансів вийти від них живим нуль цілих і нуль десятих. І, сподіваюсь, він це розуміє.

Та я не став відкидати жодної версії. Напрямок до другої точки був діаметрально протилежним першому. А отже, моя інтуїція радила зачекати.

Довго чекати не довелося. Десь за півгодини в ефірі з'явилася третя умовна радіостанція. Вона також рухалася у бік Черемхово, далеко оминаючи проклятий кластер.

- Ну що ж, два проти одного, - бурмотів я собі під ніс, згортаючи антену.

Насправді, не був упевнений у вірності прийнятого рішення, та повертатися у лапи нолдів було би повною дурістю.

Втім, я не встиг віддалитися від своєї схованки і на триста метрів, як на думку спав спосіб перевірити правильність свого вибору. Шанс невеликий, але спробувати можна. І це змусило знову шукати придатне місце, адже повертатися по власних слідах у Вулії є надто ризикованим.

Цього разу я не просто прослуховував ефір. Антена розгорнулася, і невдовзі я помітив, що в радіоефірі стало веселіше.

Ще б пак не стало, коли я віддав команду дистанційно увімкнутися усім раціям, що знаходилися в межах досяжності. З півтора десятки світлових точок розташувалися на моніторі, півколом охоплюючи проклятий кластер. Деякі швидко згасли - схоже, їхні власники помітили щось недобре, а інші продовжували світитися.

Я відчув хвилю драйву. Мої технічні можливості наразі дозволяють щось сказати кожній з них. Та як змусити Берка видати себе?

Вісімнадцять рацій було знайдено у просканованому діапазоні.

Мені доводилося контролювати не тільки віконце сканера, а й навколишню обстановку. І нарешті довелося наважитися на активні дії.

Я розумів, що у мене навряд чи буде шанс більш, ніж на одну фразу. Також не було абсолютної впевненості у тому, що Берк збирається продати Шиншилу. Єдиним матеріальним доказом цього був запах жадібності, який я вловив на тому місці, де він востаннє знаходився, а точніше, де стояла його машина.

Із збільшенням терміну перебування у Вулії моя чутливість до подібних речей зростала. Ймовірно, це був один із проявів знахарського дару, і я вже міг відрізнити відтінок повсякденної, так би мовити, побутової жадібності, від усепоглинаючого почуття, яке охоплювало людину, затьмарюючи її розум. Перше виникало часто, і зізнаюся, мене теж охоплювала жадібність, коли я бачив на полицях супермаркету щось їстівне. Однак те, що відчував Берк, було саме всепоглинаючим, таким, що затьмарює розум. Емоційний викид такої сили залишав у просторі відчутний слід, тож не дивно, що я зміг вловити його навіть за деякий час після зникнення Берка.