Розділ 65. Зустріч з привидом

Повільно тримаючись за стіну, Міха випростався. Схоже, невідома гидота із шприца таки встигла потрапити в кров. Ще жодного разу після спрацьовування дару у нього не паморочилося в голові.

Тюря остаточно не оговтався після тривалого кисневого голодування і намагався перевернутися на бік, невпевнено намацуючи окуляри.

Чужинець із бази, одягнений у білий халат, схоже, взагалі не усвідомлював ситуацію. Зброї при ньому не було, а шприц, що випав з рук, кудись відкотився. Тож наразі ця людина не становила небезпеки.

Міха затулився рукою від сліпучого світла.

- Опусти ліхтаря! - хрипко вимовив він у темряву, яка проявилася смутним контуром жіночої фігури. - Ти ж бачиш, що мені недобре!

Крізь дзвін у вухах він чув власне хрипке дихання і був зосереджений на тому. щоб утриматися на ногах. Від цієї важливої справи, якою Місі не доводилося займатися з тих пір, як потрапив до Вулію, його відволік тонкий голос Тюрі.

- Це - привид! - істерично вигукнув хлопець, до якого миттєво повернулися сили.

Він рвучко сів, простягаючи руку у бік невідомого з ліхтарем. Зі своєї позиції він міг краще роздивитися, і схоже, впізнав того, хто підходив до них.

- Не базікай дурниць! - через силу обірвав його Міха. - Привиди літають, а не ходять з ліхтарями!

- Опусти ліхтаря! - вдруге звернувся він до фігури у темряві.

Та коли Роза відкинула капюшона, Міху теж пройняло. Він побачив знайоме обличчя, яке пам'ятав восково-блідим і нерухомим.

Очі на цьому обличчі блищали нездоровим збудженням, і Міха витягнув руку, начебто намагаючись доторкнутися до дівчини, хоча відстань у кілька кроків не дозволяла цього зробити.

- Ти... жива, - хрипко видихнув він. - А я не міг собі пробачити!

- Знаю! - жорстко увірвала його Роза, хоча її очі підозріло заблищали.

- Як? Як таке могло статися? - на мить йому здалося, що він повернувся на Землю, у старий, такий знайомий йому світ, і знову страждає від похмілля.

Тоді, у важких випадках, траплялися провали в пам'яті. Але тепер, на жаль, такого не було. Він з фотографічною точністю пам'ятав, що відбувалося, та щось сказати не виходило, тому Міха тільки похитав головою.

- Я прийшла... за ним, - після недовгої паузи вимовила дівчина.

Уточнювати не потрібно було, Міха чудово її зрозумів.

- Ми не знаємо, куди нас закинуло цього разу, - Тюря, отямившись, намагався залагодити ситуацію, перевівши розмову на інший предмет.

- Ми були на базі, і він... - Тюря вказав на чоловіка в білому халаті, - збирався зробити укол. Тільки не схожий він на зовнішника.

- Це нолди! - перебила його Роза. - Вам пощастило від них втекти.

- Все завдяки йому, - Тюря мотнув головою у бік Міхи, який намагався впоратися з нападом нудоти.

Що за гидоту йому ввели? Із зовнішниками все було набагато простіше.

- Ти куди? - відсунувши Тюрю з дороги так, начебто він не був на півтори голови вищий за неї, Роза попрямувала до нолда.

Невисокого зросту, із худорлявою конституцією, він став навкарачки і моторно відповзав у темряву тунелю. Тоді тендітна дівчина зробила те, чого ніколи від себе не очікувала.

Вхопивши втікача за комір, вона різким рухом перевернула його на спину, спрямувавши на чоловіка паралізатор. Той тільки мляво ворушив кінцівками, нагадуючи велетенського жука.

- Як потрапити на базу?

Губи чоловіка заворушилися так само мляво, не видаючи ані звуку.

- Відповідай! - Роза мала намір лише злегка штовхнути його під ребра черевиком, але удар вийшов сильним, і чоловік болісно скривився.

Схоже, кипляча всередині енергія збільшувала її сили щонайменше втричі. Дівчина й сама не до кінця розуміла, навіщо вона вплуталася у цю історію.

Чи було її ставлення до Ікла закоханістю? Роза сумнівалася. Досі їй не доводилося закохуватися, однак дівчині здавалося, що це схоже на щось чисте і світле, на кшталт рожевих квітів-дзвіночків, які стрибають райдугою, видаючи мелодійний переливчастий спів.

Але ж вир емоцій, що здіймався в її душі при самій тільки думці про нього, був зовсім не схожий на цю казкову картину. Образа і розчарування, які майже доходили до ненависті з долею презирства, і відчайдушна радість при думці, що вона його все ж таки побачить.

Однак те, що вона бачила у видінні, було зовсім нерадісним, і це повернуло Розу до вирішення поточних питань.

- Відповідай!

- Я н-не знаю, - чоловік злегка затинався.

- Брешеш!

- Я н-ніколи не виходив за межі бази. Я в-вчений, а не мисливець.

При слові "мисливець" перед очима дівчини знову виникло обличчя людини, яка лежала під прозорим ковпаком у переплетінні проводів. Таке знайоме, воно примушувало серце стискатися.

- Якщо знайдемо вхід, ти покажеш, як дістатися всередину. Власне, у тебе не буде іншого вибору, - попередила вона, помітивши, що чоловік знову збирається заперечити.

- Рушаймо! - кинула вона супутникам. - А ти йдеш попереду!

Другий штурхан під ребра змусив нолда підвестися, і він невпевнено вирушив уперед під прицілом паралізатора.

"Знайди пошукуване! Знайди пошукуване!"

На ходу Роза намагалася роздивитися наступну точку маршруту. Їй не хотілося показувати свою слабкість перед колишніми товаришами, враховуючи те, що для повноцінного використання дару їй потрібно зупинитися, сісти і заплющити очі, щоб зосередитися.

Вона не могла довіряти їм до кінця - образа ще нила всередині.

Роздивлятися картинки, які показував дар, на ходу було незручно, і, перечепившись, вона мало не розтягнулася на кам'яній підлозі.

Міха, якому вже було краще, сильною рукою вхопив її за лікоть. Роза нервово відштовхнула його руку, і цей миттєвий інцидент розсіяв видіння, яке їй все ж таки вдалося викликати у своїй уяві. Однак вона встигла визначити напрямок.

Трохи поблукавши в лабіринті переходів, вони дістануться до бази нолдів. Та яка користь із цього, якщо вхід буде надійно зачиненим. Довелося звернутися до Міхи: