Розділ 62. Прекрасна незнайомка

Я виринув із небуття, що змінилося тривожним сном. Тортури припинилися, і тіло більше не здригалося в конвульсіях. Я бачив орду, ту саму, яка обігнула проклятий кластер і прямувала далі на захід.

З висоти я намагався роздивитись навколишню місцевість, щоб зрозуміти, чи є загроза для віддаленого стабу під назвою Черемхово, і де взагалі цей стаб знаходиться.

Поки що вдалося побачити тільки чорноту на обрії, що простягалася майже півколом. Однак рухатися в тому напрямку у мене не виходило. Сон був напрочуд реальним, та, схоже, я не був хазяїном цього сну. Якась невидима сила спрямовувала мою увагу в іншому напрямку, південніше. І я побачив, як звідти насувається велика група заражених.

Це була ще перша орда, з якою ми зустрілися на початку мого перебування у Вулії. Замість того, щоб прямувати до віддаленого стабу на заході, як мені здавалося тоді, вона звернула на південь - до міського кластеру, який щойно перезавантажився.

Зібравши жахливу данину, заражені поверталися до початкового маршруту, і я зрозумів, чому друга орда загальмувала і розбрелася по навколишніх селищах у безплідних пошуках їжі.

Вони очікували на підкріплення.

По голові начебто вдарило кувалдою. Натовп заражених зник, натомість я провалився у темряву, виринаючи з якої, побачив кольорові смуги і плями.

Зір відмовлявся фокусуватися, зате виникло розуміння. Розуміння того, що наразі я поведу орду, утворену із залишків двох зграй заражених, вузьким проходом у чорноті, і метою цього походу буде великий стаб.

Пройшовши крізь нього і підживившись сотнями імунних, орда вирушить, а точніше я поведу її далі, у підготовлену пастку, де буде зібрано гарний урожай.

Ніхто не збирався запитувати мене, чи хочу я здійснювати цей пекельний задум. Невідома сила керувала моїм мозком, здається з такою ж легкістю, як дитина може керувати радіоіграшкою.

До цього я й гадки не мав, що здатен вести орду. Зате тепер зрозумів, як це вдавалося Шиншилі. От тільки користі від цього розуміння немає. Я став механічним інструментом в руках набагато могутніших за мене створінь.

Нарешті переплетіння кольорових смуг зникло, і мені вдалося розплющити очі.

За деякий час, що знадобився для відновлення зору у напівтемряві приміщення, я побачив фігуру біля куполу, яким було накрито моє тіло. Крізь прозорий матеріал я побачив жіночу постать. Жінка з чорним волоссям дивилася на мене, і спочатку мені здалося, що це Роза. Однак швидко зрозумів, що помилився, коли вона нахилилася нижче, і я побачив риси прекрасної незнайомки.

На мить здалося, що я знову сплю, оскільки такої краси на Землі існувати не могло. Та все ж згадав, що знаходжуся у Вулії.

На мене дивилася жінка з тонкими рисами обличчя, яка, чого гріха таїти, була втіленням усіх моїх мрій.