Розділ 55. Тіньовий кластер

Роза нізащо не сподівалася, що може спати сидячи. Та ще й тоді, коли зовсім поруч зі стелі падає вода. Необхідність добити зараженого дорого їй коштувала. Дівчина ледве дісталася до стіни, пам'ятаючи, що потрібно захищати спину, і відключилася.

Невідомо, скільки проспала, встигши побачити купу снів. Та всі вони зводилися до одного - Роза різними способами тікала від сірого туману. В одному із снів дісталася до підземелля, і, прокинувшись, деякий час дослухалася у темряві. Та на відміну від сну, в якому підземелля було сухим, теплим і непогано освітленим двома рядами ламп, що нагадували лампи денного світла, в реальності була повна темрява, яка віддавала вогкістю. Ще був сморід - щось середнє між запахом давно немитого тіла бомжа і брудної вуличної вбиральні. А ще цей сморід супроводжувався звуком. У темряві чулося хрипке дихання і вовтузився хтось великий.

Роза схопилася на ноги, відбігаючи, і спрямувала на джерело звуку промінь ліхтаря. Світло впало на кваза. Дівчина повільно опустила паралізатор з єдиною капсулою, так і не використаною у битві з чудовиськом.

Рот важко дихав, намагаючись звільнитися від туші зараженого, що притискала його до підлоги. Він рухався мляво, видно було, що падіння далося взнаки. Промінь світла вихопив із темряви очі, сповнені болю, однак Роза й гадки не мала, чим може допомогти.

Та все ж підійшла, і, поклавши ліхтар таким чином, щоб він освітлював кваза, вхопилася за верхню лапу чудовиська, щосили потягнувши її на себе. Тягти було важко - по-перше, розвинений заражений важив не менше двохсот кілограмів, а на думку Рози, і більше, а по-друге - доводилося щосили впиратися ногами, щоб не настромитися випадково на величезні шипи. Туша піддавалася буквально по міліметру, однак Роза не припиняла зусиль.

Нарешті Роту вдалося вивільнитися, що дозволило лягти на спину і трохи відпочити. На більше сил не вистачило. Він розумів, що, скоріше за все, у нього численні переломи, і взагалі дивно, що вдалося виповзти з-під туші. Та що там виповзти, дивно, що він взагалі живий.

Після недовгого відпочинку Рот розплющив очі. Рози вже не було. Залишивши ліхтар на підлозі, дівчина видиралася драбиною вгору, щоб дістатися до єдиних ліків, які у них були, - фляги з живцем. Повна темрява нагорі її не лякала, вона настільки добре вивчила сходи під дверима, що зможе знайти все потрібне навпомацки. Це шанс хоч чимось допомогти Роту, і дівчина вперто піднімалася, намагаючись не звертати увагу на те, що драбина місцями прогинається. Початково закріплена за допомогою вбитих у стіну з рівними проміжками металевих анкерів, драбина постраждала через величезну вагу зараженого. Деякі анкери вирвало зі стіни частково або повністю, і металеві стійки на пошкоджених ділянках прогиналися під вагою дівчини.

Дотягнувшись до сумки, Роза обережно зняла її з поручня. Трохи поміркувавши, просунула руки під дві ручки і одягла на спину як рюкзак, застібнувши спереду липку стрічку, призначену утримувати ручки разом. Вийшло щось середнє між рюкзаком і жилетом. У сумці щось грюкало, та вона намагалася не думати про це, зосередившись на тому, куди поставити ногу в темряві. На щастя Рот був притомний, і, відкрутивши кришку, Роза дала йому випити живця. Говорити кваз не міг - економив сили.

Залишивши флягу біля нього, Роза схопила паралізатор.

- Я на розвідку, - пошепки повідомила вона.

Дівчина йшла, не поспішаючи, і присвічувала ліхтариком тільки в міру необхідності. Чомусь їй було лячно світити вдалину, хоча розум підказував, що при падінні зараженого всі, хто міг це почути, вже прибігли б.

Промінь світла не вихоплював нічого, крім утрамбованої землі під ногами та мурованих стін тунелю, розміри якого дозволяли проїхати не дуже великій автівці. Щоправда, в такому випадку Розі була б змушена притиснутися до стіни, щоб пропустити її.

Стіни і стеля вимурувані з приблизно однакових каменів, темна поверхня яких нагадувала бруківку, якою була вимощена площа у її містечку.

На мить спрямувавши промінь уперед, Роза побачила щось незвичайне.

Упевнившись, що її супутник живий, вона ризикнула відійти на певну відстань. Окрім природного бажання зрозуміти, де вони опинилися, нею рухала непереборна цікавість. Вона прагнула побачити те, що, власне, їх сюди й привело. Однак видіння, яке показав їй дар, було зовсім несхоже на суцільну стіну із чорного каменю з легким відблиском від променю ліхтаря.

Роза простягнула руку, щоб торкнутися дивної стіни, однак вчасно схаменулася, згадавши, у якому світі знаходиться. Будь-що незвичайне може ховати в собі небезпеку.

Дівчина повільно вирушила вздовж стіни, тримаючись на деякій відстані. Діставшися до протилежного кінця і впевнившись, що за нею продовжується такий самий тунель, Роза все ж наважилася торкнутися поверхні, що її зацікавила. Та варто було піднести руку до каменю, як згадалися слова Рота, який переповідав їй історію з рейдерами, мало не поцупившими їхню машину. А ще пригадалася розповідь про те, як Рот пробуджував її від летаргічного сну, і дівчина мимоволі відсмикнула руку. Раптом ця стіна теж б'ється електрикою?

Роза обгорнула пальці рукавом светра і обережно торкнулася чорного каменю. Нічого особливого не відбулося, і дівчина, вивільнивши кінчики пальців, торкнулася вже сміливіше.

Та за мить рука знову сіпнулася назад. Ні, стіна не вдарила її током, однак в тому місці, де кінчики пальців торкнулися блискучого каменю, з'явилися маленькі світлові кола, які поступово згасали, варто було Розі відняти руку.

Те ж саме сталося, коли вона наважилася прикласти долоню. Тепер світлові плями нагадували рентгенівський знімок, на якому можна було розрізнити обриси долоні й п'яти пальців. Та довго роздивлятися можливості не було, оскільки світіння швидко згасало.

Серце билося прискорено, і причиною було те, що у своєму видінні вона бачила схоже місце - підземелля або підвал під четвертою за рахунком будівлею, на яку вона вказала Роту. А це означає, що вона близька до своєї мети.