Розділ 50. Перегони

Поки Тюря перевіряв зброю, що залишилася в машині, Міха, попри мої заперечення, зганяв до напівзруйнованого супермаркету у пошуках чогось поживного. Він якраз з'явився з-за дерев, коли я намагався усвідомити побачене. І відчуте.

Тюря зачинив пасажирські дверцята із неголосним звуком, а я підводився, обтрушуючи руки від землі і трави, як раптом мене повело. Світ закрутився, і я зрозумів, що падаю на землю. Я встиг побачити, як Міха випустив з рук сумку з продуктами і кинувся до мене, а потім все зникло.

Я лежав у дивному місці, не спроможний поворухнутися. З моєї голови виходили проводи, що тягнулися до незрозумілих пристроїв. Тіло було не те щоб паралізоване, просто погано слухалося. Промайнули незнайомі люди у чорних костюмах. А от костюми були знайомими - їх я вже бачив.

"Знахар, тікай!" - ці слова пролунали відчутно, начебто їх вимовляв якийсь внутрішній голос.

Однак голос був не моїм. Він належав іншій людині.

Знову запаморочення, і я опинився в темряві.

Розплющив очі. Наді мною схилився Міха, відкручуючи кришку фляги з універсальними, на його думку, ліками.

- Не треба! - я похитав головою

Слабкість ще відчувалася в тілі, однак руки й ноги вже слухалися.

- Вони знову їдуть! - перелякано зашепотів Тюря, повернувшись із розвідки до найближчих заростей.

У мене було враження, що я отримав мішком по голові. Причому не порожнім, а в мішку було кілограмів двадцять картоплі. Не п'ятдесят - це, напевно, мене вбило б, але все одно приклало добряче.

Я ледве дістався до сидіння. Як втекти від їхньої зброї?

Однак Тюря вже гнав машину між деревами.

Нарешті я зрозумів його задум - він сподівався вискочити на трасу, яка проходила під естакадою, в розрахунку на те, що більші за розміром броньовані автівки не зможуть пройти між деревами.

- Куди далі? - в його голосі відчувався страх

Мене теж не можна було назвати спокійним. Якщо ворог помітив напрямок нашого руху, для нього нескладно буде об'їхати лісовий масив, прямуючи дорогою, якою ми дісталися до супермаркету. На це піде трохи більше часу, але різниця навряд чи становитиме більше декількох хвилин. Втім, коли я бачив броньовані машини, вони повзли повільно, не демонструючи рекордів швидкості. так що хвилин п'ять-десять у нас, можливо, є

Передні колеса виїхали на асфальт, залишаючи брудний слід. Це та сама розвилка. що веде до автозаправки. Попереду маячить естакада, під якою ми зупинилися, тікаючи з проклятого кластеру. Перед нею пустир трикутної форми. Траса проходить трохи лівіше, і, скинувши швидкість, Тюря повільно прямував до неї.

Зловісний свист було чути навіть у машині, снаряд вдарив у величезний стовп з рекламним щитом, що стояв біля розвилки. Конструкція надломилася і повільно почала падати, загрожуючи перекрити нам шлях.

- Жени! - вигукнув я. - На проклятий кластер!

З лісу виповзла перша броньована машина, і швидкість, з якою вона рухалася, мені не сподобалася.

Каміння вилітало з-під коліс. Хоча в цілому бетонна дорога збереглася, вона була всіяна виїмками з дрібними уламками бетону. Таке враження, що її підготували до ремонту, засипавши ями гравієм перед тим, як настилати дорожнє покриття. Та насправді винуватцем цього була природа Вулію. Наскільки мені відомо, у моєму світі дороги не будують з бетону. Хіба що спеціальні ділянки типу злітно-посадкових смуг. Та й то, їх вкривають спеціальними марками бетону, що потребують особливого догляду.

На цій же дорозі бетон потріскався. У тріщини проникала вода, додатково руйнуючи їх. Невідомо, чи бувають у цьому світі морози, та якщо бувають, це стає додатковим фактором. Бетон поступово кришиться, створюючи подобу людської діяльності.

Тюря виявися на диво непоганим водієм. Втім, я пам'ятав, як швидко він зміг прийняти нову реальність, мабуть швидше за всіх інших, і після першого періоду розгубленості втягнувся, виявляючи неабияку вправність.

Він зосереджено дивився на дорогу, тільки зрідка кидаючи погляд у дзеркало заднього виду. А показувало воно зовсім не райдужну картину - нас поступово наздоганяли. Навряд чи вони змогли б ретельно прицілитися при такій швидкості та на такій дорозі, і це нас поки що рятувало.

Я випростався на сидінні, намагаючись роздивитись, що нас очікує попереду. Заважала спинка сидіння поруч із водієм, що майже повністю перекривала огляд. І для чого робити такі високі кріселка?

Місцевість була знайомою - вже під'їжджали до проклятого кластеру. Вважаючи, що переслідувачі не зможуть прицільно вистрілити, я був з одного боку правий, а з іншого помилявся. Переслідувачі виконували якісь маніпуляції з туреллю. Вона спочатку зникла, а потім знову піднялася над дахом броньованої автівки.

Після невеликого спалаху від неї відокремилася чорна цятка, яка наближувалася з великою швидкістю. Вона пролетіла над нами і гупнула об бетон попереду.

Дорогу затягнуло зеленкувато-сірим туманом. Хмара розповзалася над дорогою, викликаючи відчуття фатальності.

Ясно, що не освіжувач повітря нам приготували. І, хоча машина зовнішників була добре захищена, все ж герметичною вона не була. Ніздрі вловили гіркувато-солоний запах із ноткою ціаніду, і одразу навалилася слабкість. Одночасно я відчув, як знахарський дар прокинувся. Найменшого контакту із зловісним туманом було достатньо, щоб отримати інформацію про нього.

Паралізуючий засіб, хоча й відрізняється від того, що застосовувався у зброї зовнішників. Тюрі гарно дісталося. Він майже клював носом, вчепившись у кермо. Із зусиллям підхопив його за плече, відчуваючи, як по моїй руці життєва сила перетікає до товариша, від якого наразі залежало, чи проведемо ми залишок життя в ролі піддослідних для дивних і зовсім не гуманних експериментів, а в останньому я жодної миті не сумнівався після того, як побачив себе обплутаним проводами, чи буде у нас шанс вирватись.

Ноги стали зовсім ватними, однак Тюря припинив клювати носом і витиснув педаль газу, яку було вже відпустив.