Розділ 43. Сірий туман

Аргументи на користь небезпеки підозрілого туману Рот незабаром зміг побачити на власні очі. Машина перетнула межу кластерів, і він обережно лавірував поміж зараженими.

Їхній вигляд вражав. Тварюк не просто позбавили життя, а, здавалося, висмоктали усі соки. Туші виглядали зморщеними, як повітряні кульки, з яких випустили повітря. Мертві очі байдуже дивилися у небо Вулію. На потилиці, там, де повинен бути споровий мішок, зяяли почорнілі отвори.

За півроку перебування у Вулії Роту довелося різне побачити, та навіть його пройняло.

Першими стояли кілька напівзруйнованих будинків, і, проминувши їх, Рот почав відлік.

Перший вцілілий будинок. Другий. Третій.

На під'їзді до четвертого він раптом зрозумів, що йому нагадують ці будинки.

Якимось дивним чином вони були схожі на казарми військової частини, де він проходив службу. Так і здавалося, що зараз він побачить взвод солдатів, які марширують плацом.

Плацу, як такого, тут не було, та попереду Рот дійсно побачив роту військових у формі, які прямували до них, карбуючи крок. Попереду йшов ротний у білих рукавичках, приклавши руку до кашкета, як на параді.

Рот зупинив машину навпроти під'їзду, та дівчина вже смикала його за рукав.

- Швидше всередину! Він прокидається!

Хто саме, Рот не встиг уточнити, оскільки Роза вистрибнула з машини і побігла до дверей під'їзду.

Дотягнувшись до відчинених дівчиною дверцят машини, Рот грюкнув ними. Негоже так залишати цінний траснпортний засіб.

Солдати наближалися, карбуючи крок.

Роза відчайдушно смикала двері під'їзду, та вони не піддавалися.

Підійшовши, Рот смикнув сильніше. Той самий результат.

Солдати вже підходили до машини.

Рот прокляв той момент, коли одягнув захисний костюм, що обмежував рухи. Рвонувши тканину, він поспіхом скидав незручний облаштунок.

Нарешті вдалося, підстрибнувши, зачепитися за трубу над заколоченими вікнами першого поверху.

Чіпляючись ногами за цегляні виступи, кваз дістався до вікна на другому поверсі і щосили вдарив ліктем.

Уламки скла задзвеніли.

Роза вже стояла на підвіконні першого поверху, та вище піднятися не могла.

Рот переліз через підвіконня у той самий момент, коли ротний зупинився перед їхньою машиною. Чоловік у формі чітким рухом повернувся на дев'яносто градусів і попрямував до під'їзду.

Ривком піднявши бліду від страху дівчину, Рот затягнув її у вікно, не втримавши рівновагу, від чого обидва покотилися на підлогу. А у вікно зловісно зазирали щупальця темно-сірого туману.

Насправді, Рот зовсім не був упевнений, що вони в безпеці. Однак туман, здавалося, не міг подолати межу розбитого вікна. Він похитувався, нібито намагаючись щось роздивитися всередині, і це виглядало моторошно.

- Униз! Нам потрібно униз!- схопившися, Роза підбігла до дверей.

Повернувши ручку, дівчина вискочила в коридор, і, добігши до кінця, рвонула сходами униз.

Коли Рот залишав кімнату, йому на мить здалося, що клаптик сірого туману все ж таки зумів проникнути всередину і зачепитися за внутрішній бік розбитого вікна. Та не виключено, що це тільки здалося. Принаймні, Рот намагався себе переконати в цьому.

Кваз спускався сходами слідом за Розою. Внизу очікували броньовані двері з темним прямокутником замка.

Замок явно не механічний. Він чимось нагадував Роту ті, за допомогою яких зачинялися двері на базі зовнішників. Тільки у нього не було картки-ключа.

Темно-сірого кольору з блакитним відтінком, двері виглядали як новенькі на тлі пошарпаних стін, з яких фарба місцями обсипалася.

- Зачекай! - Рот спробував зупинити дівчину. - Вони ж ведуть на вулицю!

- Ні! - Роза замотала головою. - Ці двері ведуть до підвалу.

І дійсно, напружуючи пам'ять, Рот пригадав, що у стандартних будівель, розташовані на кластері, збоку була невелика прибудова.

Погляд у вікно, розташоване аж на другому поверсі сходів, підтвердив найгірші підозри. Над прибудовою висіла хмара сірого туману.

- Ти впевнена? - пошепки спитав він, повернувшись до Рози.

- Приклади руки! - у відповідь вона показала, як саме потрібно прикладати.

Рот гмикнув, не очікуючи якогось результату. Та він помилявся. Долоні вкололо електричним розрядом, і замок клацнув, сповіщаючи про відкриття.

Рот надзвичайно обережно, майже по міліметру відчиняв двері, побоюючись, що ізсередини потягнеться небезпечний туман. Та побоювання не справдилися. За дверима була звичайнісінька темрява.

Він йшов першим: попереду могло бути що завгодно. Серце калатало, а дихання стало хрипкішим, ніж звичайно. Рот рахував сходинки - десять, двадцять. Вони вже знаходилися під землею. Та раптом, після двадцять шостої сходинки, нога провалилася у порожнечу.

Рот міцніше вхопився за поручень.

- Стій! - тихо наказав він дівчині. - Далі нічого немає.