Розділ 32. Проклятий кластер

На черговому стику кластерів асфальтована дорога змінилася бетонованою, і ми в'їхали до химерної промзони.

Високовольтна електрична лінія уходила вдалину, ховаючись у сірому тумані.

Цікаво, звідки цей туман узявся? Ще хвилину тому повітря було абсолютно прозорим.

Клапті сірого туману звисали з будівель, які стояли з вибитими вікнами. Не виключено, що ця місцевість була покинутою ще до потрапляння у Вулій.

"Та ні" - зупинив я себе. - "Це ж стаб."

Дійсно, з'явилося відчуття, яке раніше бувало на стабах, - начебто час зупинився, і нічого не відбувається.

Та, незважаючи на сіру мряку вгорі, нам нічого не залишалося, як рухатися вперед. Швидкість орди в дійсності є меншою за швидкість окремих заражених, однак силуети її передових розвідників продовжували маячити позаду.

Хоча нам до певної міри вдалося відірватися, тварюки не втрачали нас із виду і продовжували переслідування. Воно й не дивно - полювання на прудку здобич завжди викликає азарт.

Ми проминули напівзруйновані будівлі і проїжджали повз новенькі промислові будинки. Так і уявляю собі, як біля одного з них стоїть група робітників на чолі з прорабом.

"І всі вони мелодійно бурчать", - підказала паранойя.

"Цить!" - я був не налаштований на розмови з нею.

Промайнула думка, що ми могли би загубитися у цих будівлях, збивши з пантелику орду, яка промчить далі на захід.

- Тюря. я повертаю! - кинув у рацію.

- Ні! Не робіть цього! - почувся віддалений, відчайдушний голос Берка.

Це означало, що дія паралізуючої капсули закінчилася.

- Я не знаю, що робити, - голос Тюрі був розгубленим. - Він галасує!

- Не робіть цього! - продовжував лементувати Берк.

- Їдьте прямо! Це проклятий кластер!

Раптом біля одного з будинків я побачив групу робітників, точно таких, як змалювала моя уява.

На чолі з прорабом у касці вони щось жваво обговорювали. При цьому розташовані поруч двері будинку були наглухо зачинені, так само, як всі інші двері та вікна будівлі. І я зрозумів, що нізащо у світі не буду проїжджати повз них.

- Повертаємо! - залишалася сотня метрів, коли я спрямував машину на засипану гравієм грунтову дорогу.

Тільки встиг помітити, як вони повернулися у наш бік.

Машина Тюрі заїхала слідом, і за мить ми вже сховалися а рогом будинку.

- Тікайте! Тікайте якомога швидше! - лементував Берк.

От так завжди. Якби був час зупинитися і детально його розпитати, можливо, я міг би прийняти краще рішення. Та наразі на думку не спало нічого іншого, як звернути у найближчий провулок і їхати у зворотному напрямку, в надії на те, що, пропустивши орду, нам вдасться виїхати з цього кластеру недалеко від того місця, де ми заїхали.

Що таке чорнота, я більш-менш розумів зі слів Ризикового, хоча й не бачив її на власні очі. А от про проклятий кластер почув уперше, та ще й від зовнішника.

Не здивуюся, якщо зовнішники знають про Вулій у якомусь сенсі більше за імунних, адже їхні бази існують тривалий час, і на відміну від імунних, які швидко гинуть у Вулії, зовнішники мають змогу накопичувати інформацію.

Вулиця закінчувалася. Ще декілька будинків, а за ними розпочинається пустир.

Власне, не пустир, а величезний майданчик з купами гравію. Схоже, тут планувалося будівництво, та з певних причин його не встигли завершити. І не виключено, що цією причиною було перенесення до Вулію.

Я не знав, звідки беруться стабільні кластери, та, схоже, у Вулії цього ніхто не знає. Попереду примітив зручне для зупинки місце.

Тротуар останнього будинку утворював кишеню, яка дозволяла поставити машину майже впритул до будівлі, і в такий спосіб хоч трохи замаскуватися на вулиці, що проглядалася вздовж і впоперек.

Нарешті я зрозумів, що справляє на мене найбільш гнітюче враження. Тут зовсім не було рослинності.

- Зупинка! - оголосив по рації.

- Він каже, не можна зупинятися, - голос Тюрі звучав невпевнено. - На проклятому кластері не можна стояти на місці. Треба рухатися, хоча би повільно.

Легко сказати рухатися. А куди?

Виїжджати на пустир означало відкритися очам спостерігачів з усіх чотирьох боків. І не виключено, що більшість із них м'ясоїдно бурчать.

Я скинув швидкість, і машина ледве повзла вперед. Сектор огляду. який відкривався за будинками, дозволяв побачити опори електролінії. Ті самі, які ми тільки-но проминули. Тобто, ми повернулися майже до межі кластерів.

І от що мене вразило: у напрямку стандартного кластеру, з якого ми нещодавно приїхали, діловито крокувала група робітників на чолі з прорабом у касці. Ті самі, яких я нещодавно бачив зовсім в іншому місці.

Передовий загін орди вже зайшов на проклятий кластер. Перші заражені наближалися до групи робітників, які й не думали ховатися.

Заражені навіть призупинилися, вражені такою відчайдушністю жертв.

А далі я побачив, як люди, або ті, хто виглядали як люди, на очах перетворилися на клапті такого самого брудно-сірого туману, який звисав з дахів.

Туман зібрався у химерну фігуру, з якої витягнулося декілька щупалець, Їхні кінчики цілеспрямовано дотягнулися і присмокталися до спорових мішків заражених.

Ті здивовано крутили головами, але сірий туман не відчіплявся.

Побачивши це, їхні родичі, які до цього прудко прямували в напрямку смачної здобичі, а точніше того, що здавалося нею, позадкували і спробували розвернутися.

Та щупальця сірого туману дотягнулися й до них.

Заражені не булим геть дурними. Я побачив, як хвиля орди зупиняється, ніби наштовхнувшись на невидиму перешкоду, і розтікається в обидва боки, намагаючись уникнути проклятого кластеру.

- Це скреббер! - зачаровано прошепотів Тюря.

Може, він промовляв сам до себе, та все одно не варто було цього робити.

Бетон під нами піднявся, загрожуючи перекинути машину.

- Жени! - несамовитий вигук Берка з рації перекрив ревіння двигуна, коли я відчайдушно витиснув педаль прискорення.