Розділ 27. Дар Вулію

Неприємності почалися ще в містечку. Ми їхали на двох машинах - у першій я з Міхою і Шиншилою, в другій - Роза, Тюря і Берк.

Лісовик не схотів брати зовнішника до себе в групу, і в такий спосіб завдавати собі зайвого клопоту.

Контролювати Берка визвалася Роза. Дівчина виявила навдивовижу войовничий характер, і замінивши автомат на паралізуючу зброю, якої тепер було вдосталь, тримала зовнішника під прицілом. Може, вона й має рацію, враховуючи їхню звичку тікати від імунних, які їх прихистили. Мені й досі було шкода машини, яку викрав Рот.

За вікнами пронісся майданчик біля пекарні. Ми проминули його з усією можливою швидкістю, встигнувши тільки помітити, що на бруківці не залишилося навіть решток убитих зовнішників. Вночі тут бенкетували заражені, залишивши тільки плями крові і шматки розідраних захисних костюмів.

Стандартний кластер закінчився, і почалося бездоріжжя. Ми з Лісовиком повинні були зустрітися неподалік від зруйнованого бліндажу, як одного з небагатьох орієнтирів, відомих усім.

Та дістатися до нього не встигли.

- Зупини машину! - не своїм голосом заволав Міха.

Я різко скинув швидкість. Позаду істерично завищали гальма другої машини. Пощастило, що Берка привчили тримати дистанцію.

Ще не встиг зупинитися, як знову почув лемент Міхи.

Я роздратовано озирнувся, щоб зрозуміти, в чому справа. Тварюк не видно, і начебто ніхто не намагається відкрити машину як банку з тушонкою.

Та побачене змусило здивовано похитати головою.

Шиншила зависла у повітрі над імпровізованим ліжком з розкладених сидінь, і робила плавні рухи, які нагадували рухи диригента.

Зранку дівчина так і не прийшла до тями повністю, і Міха майже ніс її до машини. Місцями вона намагалася йти сама, кволо перебираючи ногами, поки йому це не набридало, і він знову не підхоплював її на руки. Втім, у затьмареній свідомості Шиншили нічого не вказувало на переродження, а її стан не змінила навіть подвійна доза живчика.

Вона зависла у тридцяти сантиметрах над ліжком. демонструючи дива левітації, про які багато говорили у моєму світі, та я ніколи не зустрічав людину, яка бачила б це на власні очі.

І от тепер я став такою людиною. Щоправда, це відбулося у Вулії, де я вже майже нічому не дивувався.

Поки вона в такому стані, я не можу зрушити з місця. Дівчина налетить на стінку внаслідок інерції.

Дверцята відчинилися, і увірвалася Роза.

- Чому стоїмо? - - вона завмерла з відкритим ротом, спостерігаючи за атракціоном.

- Іди наглядай за Берком! - гримнув я.

Не вистачало ще позбутися другої машини.

- Тюря за ним слідкує, - спробувала виправдатися Роза.

Бачив я того Тюрю на нічному чергуванні.

- Роби, що наказано! - я підвищив голос, і Роза ображено зачинила дверцята.

Тим часом, Шиншила м'яко опустилася вниз і розплющила очі.

Жодних слідів затьмареної свідомості.

Дівчина спритно сіла, спустивши ноги на підлогу.

- Я можу керувати ордою! - анітрохи не вагаючись, заявила вона.

Отакої! Хіба можна так ошелешувати. Олег Мирнін мало не втратив дар мови.

Непоказна на вигляд дівчина з темно-русим волоссям і кирпатим носиком, вона не мала такої яскравої зовнішності, як Роза. До того ще й невелика на зріст, що дозволяло Місі без проблем її нести.

Я дивився на неї і вперше після того, як опинився у Вулії, не знав, що сказати.

Міха оговтався першим:

- Дівчинко, а ти впевнена в тому, що кажеш.

Міха заговорив не властивим йому тоном, скоріше, так з дівчиною міг би розмовляти Лісовик.

- Впевнена! - у її тоні відчувалася впертість, хоча розгублений погляд очей свідчив про інше.

Ще й прізвисько у неї Шиншила. Я б міг повірити у її слова, якщо б її охрестили, наприклад, Валькірією.

- То розповідай, чого ти чекаєш? - накинувся на дівчину Міха.

Його збентеження, схоже, пройшло.

- Я була начебто уві сні. А потім побачила орду. Це було так, ніби я пов'язана із кожним... - вона затнулася, підбираючи слово.

- Зараженим, - підказав я.

- Ніби я була пов'язана із кожним зараженим окремою ниточкою. І я могла спрямовувати їх у той чи інший бік. Там недалеко будинки, у яких могли ховатися люди. Тому я спрямувала орду геть від цих будинків. А потім прокинулася.

- Як тобі вдалося все це побачити - ті будинки, і орду?

- Я бачила їх, начебто з гелікоптера. Уві сні я летіла десь вгорі, над ними. Тому добре бачила місцевість.

- Ти знаєш, що це була за орда - та, яка іде до віддаленого стабу, чи якась інша?

- Не знаю, - розгублено відповіла Шиншили.

- Спробуєш це повторити?

- Спробую! - слухняно погодилася дівчина.

Та повторити не вийшло. Скільки вона не намагалася, не змогла піднятися у повітря. А без цього не бачила ніякої орди.

Я згадав. що подібне вже було в ангарі, коли Шиншила несподівано злетіла вгору.

- А тоді ти теж бачила натовп заражених?

- Нічого не пам'ятаю,- зізналася Шиншила.

- Я була так налякана, що прийшла до тями тільки, коли впала на Міху, - вона вдячно подивилася на свого товариша. - І він не дав мені розбитися.

Насправді, висота була не такою, щоб розбитися, але синців могла заробити гарно.

- Тоді вирушаємо, - я повернувся до керма.

- А ти пристебни її ременем безпеки, - це адресувалося Місі.

- Щоб не здумала літати, коли їй заманеться, - вже собі під ніс додав я, натискаючи кнопку "Старт".