Розділ 11. Бункер

Лісовик і справді привів нас до бункера. Після тривалого блукання каналізаційними переходами ми підійшли до глухого кута, заваленого старим ганчір'ям. Бійці швидко розібрали завал, за ним виявилися залізні двері, а за ними за кілька метрів ще одні, що вели у досить просторе приміщення. Воно освітлювалося парою тьмяних лампочок, заживлених від бензогенератора.

- Ми тут не задихнемося, - поцікавився я, почувши торохтіння генератора.

- Не бійся, - заспокоїв мене Ризиковий. - Усе продумано.

Виявилося, що бункер з аварійним виходом розташований на маленькому трикутному стабі. Моє містечко потрапляло у Вулій не повністю, а тільки його частина з будинками нової забудови. Це якраз той район, де я жив і працював, а далі починався приватний сектор, який до Вулію не потрапляв, і ми перебували на межі між ними. Якби не зустрілися мені дорогою заражені, я прийшов би якраз у це місце, бо лікарня знаходилася на самому краю нової забудови. Перейшовши кордон кластера до перезавантаження, як запевняв Ризиковий, я не перенісся б у Вулій, і ввечері, прийшовши додому, знайшов би все на своїх звичних місцях. Однак, прикинувши за часом, я зрозумів, що це ніяк не виходило зробити і перестав мучитися думками в дусі: "Що було б, якби..."

В бункері розгорнули радіостанцію. За словами Ризикового, на поверхні в цьому місці стояла зруйнована трансформаторна будка, поруч із якою раз по раз прилітало звалище металобрухту і різних дощок, тож, пересуваючись поверхнею, складно було запідозрити в цьому місці стаб. Завдяки цьому. група Лісовика вже тривалий час використовувала цей бункер для укриття і зв'язку з великим стабом, особливо в екстремальних ситуаціях, таких як навала орди або перезавантаження. За словами Ризикового, рейдерам зі своїм транспортом каналізація була не дуже цікава, тому що на собі багато трофеїв не понесеш. Бійці Лісовика добували здебільшого горох і спорани, а також дещо з боєприпасів, суто для власного використання. Однак, він жодним словом не обмовився, що за цікавий товар, про який я випадково почув від інших членів групи.

Розі налили чаю з термоса, тож вона влаштувалася на тахті, що невідомо яким шляхом сюди потрапила. Сьорбала з кухля чай із сушками і виглядала заспокоєною.

Тим часом Лісовик зв'язався зі стабом і повідомив про орду. Це була не перша орда на цьому маршруті, та раніше вони завжди завертали на південь, не доходячи до великого стабу, що розташований далі на схід. Стаб називався "Синицине", та я, скільки не намагався, я не міг згадати такої назви серед навколишніх сіл. Що не дивно - сусідні кластери могли прилітати зі світів, що сильно відрізняються від нашого, не кажучи вже про назви населених пунктів.

Лісовик натиснув на тангенту рації дальнього зв'язку.

- Лісовик на зв'язку. Прийом.

- Синицине. Кріт на зв'язку. Прийом.

- З міста йде орда.

- Із міста йде орда, прийнято.

Голос Крота був спокійний.

- Думаю, вони, як зазвичай, повернуть на південь, - додав Лісовик.

- Ми вживемо звичайних заходів. Кінець зв'язку, - відгукнувся стаб.

Лісовик знову натиснув на тангенту, і від цього руху мене підкинуло, немов пружиною.

- Орда не поверне на південь, - випалив я, проклинаючи себе за довгий язик.

У тьмяному світлі всі погляди звернулися на мене. Запанувала німа пауза, і я вже подумав, що Лісовик знову вихопить зброю.

- Ти що сказав? Ти з чого це взяв? - це був мужик на прізвисько Башка.

Якщо Лісовику на вигляд було під сорок, то Башці я б дав п'ятдесят із гаком.

Відступати мені було нікуди.

- Орда не поверне на південь. Вона йде на схід.

- Такого не може бути. Там чорнота, - у голосі худого високого чоловіка на прізвисько Бамбук чулася категоричність.

Та я вперто стояв на своєму:

- Лісовик, вони йдуть на схід.

- Але їхня мета не ваш стаб, - подумавши, додав я в тиші, що повисла. - Скажи, за Синициним є ще один стаб, більший?

- Не може бути, - похитав головою Лісовик.

- Може, він провокатор? - подав голос присадкуватий мужик на прізвисько Санстанція, якого називали просто Санич.

- Може, його мури підіслали, щоб нас виманити?

- Стули пельку! - злобно порадив йому Лісовик.

- Вісімдесят миль на схід від Синициного стаб Черемхово. Тут ти маєш рацію, це великий стаб.

- Отже, орда йде туди, - знизав я плечима.

- Звідки ти знаєш.

- Цього я не можу сказати. Просто знаю і все.

- Із Синициного зв'язок туди не дістане по чорноті, - похмуро сказав Бамбук, - Від нас тим паче. Якщо ми не попередимо, орда їх знесе.

- І як ти собі це уявляєш, - знову встряв Санич. - Наздогнати і перегнати орду? Ти при своєму розумі, взагалі?

Що я міг сказати. Залишалося тільки знизати плечима. Та Лісовик раптом заметушився і почав натискати на тангенту.

- Синицине, прийом!

- Синицине на зв'язку. Ти що там бузиш, Лісовик, прийом.

- Тут така справа. ми двох свіжаків підібрали. Навіть трьох, - покосився він на Розу.

- Так от, один із них, схоже, з даром знахаря. Він каже, що орда не поверне на південь. Каже, що обійде Синицине і піде на Черемхове.

- Справи-и-и, - протягнув Кріт. - Він свіжак, кажеш?

- У тому-то й річ. Сам, схоже, не зрозуміє, звідки він це знає. Але начебто знає. У вас ніякого зв'язку з ними немає?

- Сам розумієш - чорнота.

- Розумію, - протягнув Лісовик. - Гаразд, кінець зв'язку.

- Коріш у нього там, - тихо сказав Ризиковий. - Він головний у Черемховому. І Любка, подруга.

- То він же із Синициного? - так само тихо запитав я.

Але як би тихо ми не говорили, Лісовик почув.

- Що ти, Ризиковий, як баба, пліткуєш, - з досадою процідив він.

- Правильно він каже, коріш у мене там. Із задниці витягнув, врятував, можна сказати, і охрестив. А потім так склалося, що на адміністративну роботу подався. А я - далі рейдерствувати. Міг би жити приспівуючи в Черемховому.