Розділ 10. Орда

Рейдери мали план руху по точках. Йшли ми каналізаційними тунелями. Подекуди бійці піднімалися на поверхню, зачищуючи чергові точки. Їхніми трофеями були спорани і горох, але за натяками, якими бійці обмінювалися між собою, я зрозумів, що попереду чекає щось цікавіше.

Тільки одного разу нам дозволили піднятися на поверхню.

Ми вилізли з люка просто перед магазином спорттоварів. Магазин уже був ґрунтовно розгромлений, і за ті п'ять хвилин, які нам відвели, ми з Міхою встигли знайти собі по рюкзаку, прихопивши дещо з одягу і корисних дрібниць на кшталт ліхтариків. Місі вдалося розжитися сокиркою, а я не захотів тягати із собою зайву вагу, більше покладаючись на монтажний лом. У бійців я помітив клевці, та добути такий не було можливості.

Залишалася хвилина до повернення, коли у Ризикового, який разом із нами шукав шмотки у відділі одягу та взуття, ожила рація.

- У нас тут рубер, - прохрипіла вона голосом Лісовика. - Сидіть і не висовуйтеся.

Ми підхопили речі і пішли за Ризиковим, який повів нас в облюбоване місце, по ходу пояснюючи, що коли він піднімається невидимими мотузками, вони ще деякий час залишаються висіти, і ми можемо встигнути піднятися за ним, якщо поквапимося, звісно.

Над уподобаним Ризиковим місцем підвісна стеля торгівельного залу закінчувалася. Як пояснив Ризиковий, він на ходу розбиває скло, вистрибує у вікно і вмикає свій дар. Я не бачив особливого сенсу в підйомі канатом уздовж скляної стіни. Все одно доведеться повернутися в будівлю, а розвинений заражений по сходах легко наздожене людину. На що Ризиковий відповів, що невидимий канат дає можливість не тільки підніматися по ньому, а й використовувати його як тарзанку. Якщо добре розігнатися, то можна перелетіти у вікно або на дах сусідньої будівлі. А якщо забудова досить щільна, це давало змогу швидко сховатися з поля зору, пересуваючись дахами і верхніми поверхами. Він стверджував, що такий трюк можна здійснювати навіть удвох або втрьох. Ми з Міхою перезирнулися. Незважаючи на фантастичну розповідь Ризикового, Міхин дар телепортації мені здався надійнішим.

Знову зашипіла рація.

- Швидко до нас! - наказав Лісовик. - Йде орда.

Ризиковий сіпнувся було до виходу, але я схопив його за куртку:

- Стояти!

При слові "орда" на мене накотилася хвиля важкої злоби. І там, куди наказав іти Лісовик, була смерть. Висока фігура з косою височіла біля входу в магазин, неквапливо чекаючи моменту, коли можна буде зібрати жнива. Я чітко знав, що рейдер не зрозуміє мене, але Міха б зрозумів.

- Не можна туди! Орда вже близько. Нам треба... - я зам'явся, намагаючись визначити напрямок.

- ... до гаражів!

Збоку і ззаду до магазину приліпилися гаражі, схожі на ті, серед яких ми з дівчиною, що згодом переродилася, рятувалися від дивних людей, яких я тоді вважав психами. Втім, гаражі скрізь схожі.

Міха вже мчав у бік запасного виходу, а Ризиковий забарився. Із дверей підсобки, біля якої ми стояли, почулося схлипування. Я смикнув двері, розуміючи, що заражені не плачуть, а отже, у підсобці людина. Щастить же мені на дівчат.

Двері не піддавалися, і я натиснув монтажним ломом.

- Виходь! Швидко! - наказав у темряву.

З підсобки вибралося щось розкуйовджене і вчепилося в мою руку. Це щось було чорнявою дівчиною років сімнадцяти.

- Я людину вбила! - схлипувала вона.

- Біжимо! - смикнув я її. - Потім розберемося.

Ми помчали слідом за Міхою і Ризиковим. Наздогнали їх біля виходу, де Міха возився із замком.

Я ударом ноги виніс двері. Гаражів виявилося більше, ніж я думав. Ними був забудований весь задній двір будівлі, і десь серед них знаходився каналізаційний люк. На дахах уже маячили горилоподібні фігури.

- Міха, тобі доведеться їх відволікти. Інакше нам усім кінець. Поки відкриємо кришку люка, на цих десяти метрах усі поляжуть.

Дівчина, яка вчепилася в мою руку, здавалося, заціпеніла від жаху. Як би не довелося її тягнути волоком.

І як на зло, люк на відкритому місці. Прямо площа якась.

- Нам треба туди, - сказав я їй. - Бачиш люк? Нам туди.

Не впевнений, що вона розуміла мої слова.

Однак, розкуйовджене щось блиснуло очима з-під пасма волосся, що нависло на обличчя, і пропищало:

- Так тут ще один є, ближче.

- Міха, стій! - зупинив я товариша, який уже відхлебнув ковток еліксиру і зібрався нас виручати ціною власного життя.

- Де? Ще один?

- Між гаражами, - вказала дівчина на найближчу до нас споруду. - Там так незручно ходити, завжди об нього чіпляєшся.

У кінці вулиці з'явилися перші бігуни. Орда вже тут.

Я метнувся в найближчий провулок між гаражами. Дівчина за мною. Міха з Ризиковим залишилися в дверях.

Я підчепив люк монтажним ломом, використовуючи його як важіль.

- Допоможи! - прикрикнув на дівчину.

Вона тонкими руками вчепилася за край люка, і спільними зусиллями, ми відкинули кришку.

- Міха, сюди!

Дівчинці запрошення не було потрібне. Вона стрімголов скотилася вниз, за нею поліз Ризиковий.

Треба б кришку закрити за нами.

- Міхо, давай вниз!

Відповіддю мені стало багатоголосе бурчання. З даху звісилася пазуриста лапа. Міха, який уже наполовину сховався в люку, дмухнув униз зі швидкістю спринтера, а я притулився до стіни гаража, ухиляючись від пазурів.

Слідом за лапою з даху звісилася голова. З двох боків у провулок між гаражами ломився натовп тварюк, але фігури з косою серед них не було. Значить, є шанс.

- Давай, чого чекаєш! - знизу відчайдушно кричав Міха.

Пазуриста лапа шкребла по стінці будови, а з іншого боку до мене тягнули руки нижчі заражені. А все мій перфекціонізм, єдрить його наліво. Кришку закрити захотілося.

З боку магазину в провулок заглянуло чудовисько, на зразок того, від якого ми рятувалися в тирі. Я готовий був заприсягтися, що його морда доволі осклабилася. Я сидів навпочіпки, притулившись до стіни гаража, тоді як потворна, перевита мотузками м'язів лапа його побратима, здійснювала маятникоподібні рухи над люком, не даючи мені змоги спуститися вниз.