Розділ 5. Міха

Навантажений добром, яким вдалося розжитися в шкільних кабінетах, я спускався сходами. Тут були три коробки сірників і кілька запальничок, знайдених в учительській. Довга указка, яку можна було використовувати як колючу зброю, за відсутності інших варіантів. Дещо з верхнього одягу, дзеркальце, аптечка, зібрана з коробочок і флакончиків, виявлених в особистих речах. Чомусь я був упевнений, що власникам ці коробочки і флакончики більше не знадобляться. Ще знайшовся балончик із перцевою сумішшю.

В їдальні вдалося добути трохи хліба, котлет і картопляного пюре. Я сподівався розжитися спиртівкою, але такого багатства знайти не вдалося.

Міцні напої знайшлися в кабінеті директора. В одному з відділень шафи я виявив справжній бар. Дверцята були зачинені на ключ, а самого ключа ніде не було видно. Довелося вдатися до ножа. Відкривши дверцята, я був приємно здивований асортиментом. Тут була пляшка солодового віскі, вино, дамський лікер і біленька - куди ж без неї.

Тут я згадав, як мріяв зранку похмелитися. Першою думкою було налити собі п'ятдесят грамів, на щастя стопки були. Але, поміркувавши, відмовився від цієї ідеї, та й пити спиртне вже не хотілося. Почувався я не те, щоб добре, але виражений похмільний синдром пройшов, змінившись ниючою важкістю в голові. Тож я прихопив із собою віскі та пляшку горілки. Подумавши, поклав у знайдену в їдальні господарську сумку ще кілька стопок, загорнувши їх у аркуші, вирвані з класного журналу, що опинився під рукою.

Іванов - п'ять, Веремігін - чотири, свідчила сторінка з написом "Географія" вгорі. Внизу колонки, навпроти прізвища Ципочкін стояла жирна червона двійка.

За дверима почувся шурхіт, і я, схопивши монтажку, що лежала на столі, прокрався до виходу. Не виявивши нічого підозрілого, повернувся до огляду директорського кабінету. Щоправда, більше нічого цікавого не знайшлося. Хіба що запасний акумулятор до мобільника, який, на жаль, не підійшов до мого телефону.

В іншому побачене мене не потішило, оскільки я опинився в облозі. На подвір'ї школи стояли люди, дивно погойдуючись з п'яти на носок. Тільки я вже знав, що це ніякі не люди, а змінені істоти, в яких нічого людського не залишилося. Причаївшись біля вікна, я кілька разів бачив великих тварюк, але, на щастя, порожня школа їх не цікавила.

З огляду на незрозумілу ситуацію, я вирішив відсидітися в тирі, наскільки це буде можливо. Я повернув ключ у замку, увійшов і тихо зачинив двері зсередини. І тут із темряви почулося важке дихання.

Серце моментально упало в п'яти. Я притулився спиною до дверей, виставивши перед собою монтажний лом і гарячково намагаючись відновити в пам'яті обстановку приміщення. Невідомий сопів за три кроки від мене і я, здається, навіть дихати перестав, щомиті очікуючи почути утробне бурчання. Однак замість цього почувся міцний мат.

Невідомий вовтузився біля входу в техкімнату і, судячи зі звуків, намагався звестися на ноги, що йому ніяк не вдавалося.

Я трохи розслабився, поставив сумку на підлогу і дістав ліхтарика. Промінь світла вихопив мужика в драному кожусі, що стояв навкарачки. Він привалився до дверей техкімнати і тримався за голову, мабуть, гарно об ці самі двері приклавшись.

- Гей! - неголосно покликав я.

У відповідь пішла ще порція лайок.

- Ти хто такий?

Мужик подивився на мене одним оком. Друге вже практично закрилося синцем. Він і справді непогано приклався об двері. На відміну від мене, йому вдалося зранку похмелитися, причому так, що вистачить до самого вечора.

- Ме-е... ме-е...

Йому ніяк не вдавалося вимовити слово.

- А ти? - він різко викинув руку в мій бік. - Ти хто такий?

- Олег Мирнін. Сержант запасу другої мотострілецької роти, батальйон прикриття спеціальних операцій, Південний військовий округ, - за формою відрапортував я, стримуючи сміх.

- А-а, військовий... Це добре, - підсумував мужик. - А я... М-Міха.

- Ти як сюди потрапив? - поцікавився я.

- Н-н-не знаю, - видихнув Міха. - Я с-спати.

Сяк-так розштовхавши його, я домігся незрозумілої історії про те, як за ним гнався чорт, а потім ... р-р-раз - і він опинився тут. І довбанувся об ці йо... двері.

- Ні, ти розумієш, він уже простягнув лапи, щоб мене схопити. А там кігті - ось такі, - показав Міха, який передумав спати. - І тут р-р-раз, і я тут.

- А ти? Ти що тут робиш?

- Перебуваю в укритті в очікуванні підходу підкріплення, - продовжував блазнювати я.

Мене вже відпустило, руки не трусилися.